Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, — ні, Грицан не підливав у вогонь масла — розмислював. — Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?

— Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. — Вітовський підвів очі.— Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?

— По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі — ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті — з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.

— Як же відстояти республіку?

На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.

— Вітовський слухає.

— Петрушевич з вами говорить, — голос президента якось неприродно дрижав. — Прошу зайти. Є справа.

— Зараз буду, пане президенте.

— Що таке? — спитав Грицан.

— Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? — і собі стривожився Вітовський. — Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?

Ні з того ні з сього Грицан розсміявся — то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.

— Вибач, — перестав сміятися. — Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…

— Дурне тобі в голові…

— Чому — дурне? На світі багато див.

— Зачекай, однак, мене.

— А що лишається робити!

Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала — він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч — і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.

Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:

— Прибула місія Антанти.

Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження — їх так багато вже було, тих місій, — і він якось безпристрасно спитав:

— Де вона і яка її мета?

— В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, — забідкався Петрушевич. — І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.

— Так це добре, — аж тепер Вітовський оживився.

— Але чому вони обминули нас?

— А що каже Омелянович-Павленко?

— Він нічого не знає,— Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. — їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.

— А чому ви особисто не хочете?

— Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.

— Добре, поїду, — без вагань погодився Вітовський. — Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.

— Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.

— Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.

— Зичу вам успіху.

— Про це поговоримо опісля.

— Тільки будьте лояльними, терпимими.

— Спробуємо.

— Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… — ледь пальцем не накивував.

О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину — вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.

— Я не даю вам якихось особливих інструкцій, — наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. — Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.

— Докладу всіх зусиль, пане президенте.

Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.

— Однак, Дмитре, не починай з паніки, — аж надто спокійно порадив Грицан. — Подумаєш, місія Антанти! А ми що — пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. — Грицан усміхнувся. — 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.

— Я певен… — сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.

Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, — добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і