Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— А мене ти не поважаєш?

— Чому ти таке питаєш?

— Ти боїшся розповісти про свої почуття?

— Звісно ж, ні,— спокійно сказала вона.— Просто цікаво, як ти можеш не знати, що я думаю.

— Не знаю, що це взагалі означає, тож чому б тобі просто не відповісти на моє запитання?

— Я перша. Чому ти хочеш знати? Це через розчарування у собі чи ревнощі до нього?

— Карло, ти ж знаєш, що розчарування ніколи не підводить. Але справа не в ньому. Я хочу знати, що ти думаєш, бо це важливо.

— Гаразд, ти сам напросився. Ні, я тебе не поважаю. Не сьогодні.

Ми поринули в тишу.

— Ти знаєш, про що я,— нарешті провадила вона.

— Узагалі-то, ні.

Я знову насупив брови, і вона розсміялася: легенький смішок, що клекоче від внутрішнього жарту.

— Поглянь на своє обличчя,— сказала вона.— Що з тобою сталося? Знову впав зі своєї гордості, еге ж?

— На щастя, падати було невисоко.

Вона знову розсміялася, але швидко посерйознішала.

— Ти бодай можеш це пояснити? Чому ти бився? Чому бійка завжди тебе знаходить?

Звісно, я не міг. Бути викраденим і прив’язаним до шезлонга бандою скорпіонів — як я міг це пояснити? Я й сам не розумів, принаймні не все, і точно не розумів Конкенона. Точно не Конкенона. Тоді я ще не знав, що стояв на розтріпаному краєчку кривавого килима, який зовсім скоро накриє більшу частину світу.

— А хто каже, що я маю пояснювати?

— А ти можеш? — повторила вона.

— А ти можеш пояснити речі, які робила з нами тоді, Карло? Вона здригнулася.

— Не стримуйся, Карло.

— Може, я маю одразу перейти до головного, так би мовити, і все тобі розповісти.

— Ну, давай.

— Певен, що витримаєш почуте?

— Звісно.

— Ну гаразд, я...

— Ні, зачекай!

— Чому я маю чекати?

— Моя розмовна підпрограма просто вимагає кави.

— Ти жартуєш, правда?

— Ні, я жахливо хочу кави. Ось як ти надерла мені зад.

— То я таки перемогла?

— Ти перемогла. А тепер я можу випити кави?

Використавши рукава, я зняв кавник з вогню й налив трохи кави у надколотий кухоль. Я запропонував його Карлі, але вона з відразою скривила губи.

— Я бачу відмову,— здогадався я.

— І як же працює ця магія? Пий свою бісову каву, яар.

Я сьорбав каву. Вона була занадто міцна, і занадто солодка, і занадто гірка, і все водночас. Ідеально.

— Гаразд, порядок,— прохрипів я, вітально тремтячи від кави.— Зі мною все добре.

— Я...

— Ні, зачекай!

Я знайшов косяка.

— Добре,— сказав я, підкурюючи.— Я готовий. Розповідай.

— Ти певен, що не хочеш сходити на манікюр чи масаж? — загарчала Карла.

— Я в повному ажурі. Ляскай мене скільки влізе, Карло.

— Ну, гаразд, почали. Сліди на твоєму обличчі і всі шрами на тілі — наче графіті, нашкрябане власним злочинним талантом.

— Непогано.

— Я не закінчила. Твоє серце — намет посеред зруйнованого наметового містечка твого життя.

— Ще щось?

— Господарі нетрищ уже йдуть збирати оренду, Ліне,— трохи спокійніше мовила вона.— Незабаром.

Я достатньо добре її знав і тому відразу зрозумів, що вона написала й підготувала ці рядки. Я бачив її щоденники, наповнені нотатками розумних цитат. Підготовано чи ні, але вона мала рацію.

— Карло, слухай...

— Ти граєш у російську рулетку з Долею,— сказала вона.— І ти це знаєш.

— І ти поставила на Долю? Ось що це все означає?

— Доля заряджає пістолета. Доля заряджає всю зброю на світі.

— Щось іще?

— Поки ти цим займаєшся,— ніжніше провадила вона,— то лише ламаєш речі.

Це було достатньо влучно, щоб завдати болю, незважаючи на те, як ніжно Карла говорила.

— Знаєш, якщо продовжуватимеш так на мене нападати...

— Ти став дотепнішим,— посміхаючись, заявила вона.

— Я такий, як і раніше.

Ми сиділи й дивились одне на одного.

— Слухай, Карло, не знаю, що там у тебе з Ранджитом, і не знаю, як промайнуло аж два роки, відколи ми бачилися і я чув твій голос. Я лише знаю, що коли ми разом, то це наче їхати верхи на дикому коні. Я тебе кохаю і завжди прийду на допомогу.

Емоції були листям у вихорі її обличчя. Там було забагато почуттів, щоб я міг прочитати. Я не бачив Карли. Я не був з нею. Вона здавалася щасливою і злою, задоволеною і сумною, і все водночас. І вона мовчала. Карла, яка не мала слів. Їй це трохи боліло, тож я мав згладити ситуацію.

— Певна, що не хочеш скуштувати кави?

Вона звела брову, що нагадувала гримучу змію, і збиралася вп’ястись у мене, але звуки з печер попередили нас про присутність інших, які прокидалися зі світанком.

Ми поснідали зі щасливими послідовниками й пили вже другу чашку чаю, коли з крутого лісового підйому вибрався молодий учень. Він вдячно прийняв чай і оголосив, що майстер зможе до нас приєднатись аж по полудні.

— Дочекалася,— пробурмотіла Карла, прямуючи до відкритої кухні, де помила чашку й поставила сохнути.

— Дочекалася чого? — запитав я, приєднуючись до неї біля мийки.

— У мене з’явився час спуститися вниз і відвідати Халеда, і повернутися до появи Ідриса.

— Я теж піду,— випалив я.

— Почекай-но. Відклич мірмідонян[87]. А чому йдеш ти?

Це не було риторичним запитанням. Карла не любила риторику.

— Чому? Бо Халед — мій друг. Я не бачив його з тієї миті, коли він зник у снігах майже три роки тому.

— Добрий друг відвалив би від нього зараз,— сказала вона.

— І що це має означати?

Вона спрямувала на мене цей погляд — голод, що палає в очах тигра, коли той знаходить свою здобич. Я його обожнював.

— Він щасливий,— тихо мовила вона.

— І?

Вона зиркнула на Абдуллу, який став позаду мене.

— Щастя важко знайти,— нарешті сказала вона.

— Я гадки не маю, про що ти.

— До щастя прикріплена особлива табличка,— пояснила вона.— На якій написано «Не турбувати», але всі це тільки й роблять.

— Ми обов’язково втручаємося,— наполягав я,— якщо про когось турбуємося. Хіба ти не