Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Дівчата повернулися з двома тацями й поставили їх на столах біля нас. Там були напої у високих склянках, а ще кілька тарілок із сушеними папаєю, ананасом і манго та три різновиди очищених горішків.
Низько вклонившись Халеду з благоговійно складеними докупи руками, дівчата почали задкувати, а потім повернулись і залопотіли босими ногами по викладеній кахлями підлозі веранди.
Я споглядав, як дівчата зникали за рогом, а потім обернувся й поглянув на Халеда, який мрійливо задивися на сад, і Абдуллу, який втупився в Халеда.
— Я прожив у Варанасі майже два роки,— згадав Халед.— Й інколи за ним сумую.
Тоді він озирнувся і взяв одну зі склянок. Віддав її мені, а ще одну передав Абдуллі, й себе теж не обділив.
— То були хороші роки,— сказав Халед.— Я багато навчився, дивлячись на готовність лорда Боба підпорядковуватись і підкорятися мені.
Він усміхнувся. Я глянув на Абдуллу. Він сказав — підпорядковуватися? Він сказав — підкорятися? Це буда дивна мить, і ще дивніша година. Ми потихеньку пили свої напої.
— І, звісно ж, він був не єдиний,— провадив Халед.— Було багато інших, навіть літні садгу[90], і всі вони чекали можливості впасти навколішки і торкнутися моїх ніг, навіть при тому, що я мовчав. І саме тоді я усвідомив, яка влада наповнює нас, коли бодай одна людина прихилиться у відданості. Я зрозумів, що чоловіки продають силу тієї мрії жінкам під час кожного освідчення в коханні.
Він розреготався. А я дивився на лінії вологи, що зиґзаґами перетинали срібний філігранний візерунок на яскраво-червоній склянці. Я дедалі більше ніяковів. Халед, який так самовдоволено розповідав про людей, що падали перед ним навколішки, був зовсім не тим другом, якого я любив.
Халед обернувся до Абдулли.
— Думаю, наш брат Лін дивується, що хоча моя англійська значно покращилась після років спілкування з лордом Бобом, то чуйність однозначно погіршилася, ти згоден?
— Кожен сам відповідає за свої дії,— відповів Абдулла.— Це правило однаково застосовується і до тебе, і до людей, які вирішили падати навколішки, а ще до Ліна, та й до мене.
— Добре сказано, старий друже! — вигукнув Халед.
Він поставив склянку на стіл і важко зіп’явся на ноги.
— Ходімо! Хочу щось вам показати.
Ми пішли за ним через увесь будинок, аж до сходів, що розходилися по флангах вестибюлю. Халед на мить зупинився біля сходів, поклавши руку на кулю стовпчика.
— Сподіваюся, вам сподобався сік,— серйозно запитав він.
— Звісно.
— Усе змінює краплина кленового сиропу,— наполягав він.
Настала пауза. Мені дійшло, що він чекав на відповідь.
— Сік був нормальний, Халеде,— сказав я.
— Добрий сік,— приєднався Абдулла.
— Я дуже радий,— заявив Халед.— Ви навіть не уявляєте, як довго довелося тренувати персонал на кухні, щоб навчити готувати такі соки. Я мусив побити одного з них кухонною лопаткою. А та драма, яку я пережив з десертами... страшно навіть починати.
— Даю слово, що все було смачно,— запевнив я.
Він зробив один крок, але потім швидко обернувся до Таруна, який рушив був за нами.
— Можеш зачекати тут, Таруне,— мовив Халед.— А взагалі відпочинь. З’їж кексик.
Розчавлений Тарун побрів геть. Халед спостерігав за ним, мружачись із підозрою.
Давній Халед міг за один раз перестрибнути через три сходинки й випередити будь-якого жителя Бомбея, діставшись найвищого поверху першим. Новий Халед двічі зупинявся для відпочинку ще на першому прольоті.
— Цей поверх,— пихкотів він, коли ми дійшли до другого поверху,— містить усі необхідні зали для медитації та йоги.
— То ти часто займаєшся йогою? — поцікавився я, на мить перейнявши пустотливий дух Близнюка Джорджа.
— Ні, ні! — серйозно відповів Халед.— Я занадто жирний і нетренований для цього. І взагалі, я завжди більше любив бокс і карате. Ти маєш пам’ятати, Ліне.
Я пам’ятав. Я пам’ятав часи, коли Халед міг збити з ніг будь-якого чоловіка в місті, крім Абдулли, та ще й залишався після цього досить енергійним.
— Ага.
— Але йогу люблять мої учні. Вони займаються нею повсякчас. Вони б цілодобово там сиділи, якби я їм дозволив. Я практично зі шланга їх мушу поливати, щоб зупинити.
Крізь найближчі двері ми помітили гурт з десяти людей, що сиділи на килимках. А з динаміків на стінах лунали звуки флейти.
Віддихавшись, Халед повів нас на третій поверх.
На цьому поверсі було чимало зачинених дверей, що заповнили довгий коридор.
— Спальні,— прохрипів Халед.— Та одномісні кімнати.
Він тихенько прочинив двері до найближчої кімнати. Ми побачили кількох дівчат, що спали на односпальних ліжках під натягнутими москітними сітками. Дівчата були голі.
— Мої найвідданіші учениці,— розповів Халед дивовижно байдужим тоном.
— Якого біса, Халеде? — не витримав я, але він приклав палець до губ, щоб угамувати мене.
— Ліне, прошу, тихіше! Ми не матимемо і хвилини спокою, якщо вони прокинуться.
— Добре, бувай, Халеде,— розвертаючись, сказав я.
— Що ти робиш? — запитав він, здивовано зморщивши лоба.
— Ну, я збираюсь іти, поки не вийду звідси. Саме це люди роблять після прощання.
— Ні, Ліне, у чому справа? — не розумів він, тихенько причиняючи двері.
— Справа? — сказав я, зупиняючись біля сходів.— Це що узагалі таке — гарем? Халеде, ти розгубив усі клепки? Ти ким себе вважаєш?
— Усі присутні тут можуть піти щомиті,— заявив він, починаючи злитися.— Включно з тобою.
— Як вдало,— зітхнув я, готовий іти геть.— Я саме збирався йти.
— Ні, ні, вибач,— запротестував Халед, кидаючись уперед і кладучи руку мені на плече, щоб зупинити.— Ти маєш дещо побачити! Я маю тобі щось показати! Це таємниця. Таємниця, якою я хочу поділитися з вами.
— Мені вже достатньо таємниць як на один день, Халеде. Зателефонуй мені, коли злізеш з гори.
— Але Абдулла ще не бачив цієї таємниці. Ти ж не позбавиш його такої можливості, правда ж? Це жорстоко. Абдулло, ти ж хочеш дізнатися таємницю?
— Хочу, Халеде,— відповів Абдулла, імітуючи невинний захват.
— Скажи це Ліну. Переконай його залишитись. У будь-якому разі, я піду дивитися на цю таємницю, і ви можете приєднатися, якщо захочете, брати мої.
Він відпустив моє плече, приготувався до підйому по сходах і поплентався на четвертий поверх.
Я притримав Абдуллу.
— Що ми тут робимо, Абдулло?
— Що ти маєш на увазі?
— Кімната, переповнена
