Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Я остаточно покінчив із санджайською компанією, але ясно було, що смак до підкорення Нового Халеда підживить рішуче використання влади Старим Халедом.
Злочин завжди пов’язаний з чимось фатальним, і саме тому ми так ним захоплюємося. Злочин з домішками релігії дарує спокуту рятівникам завдяки жертві грішників. Я не бажав, щоб Халед пристав на пропозицію Абдулли.
— І знову скажу, що не можу прийняти цю пропозицію,— посміхнувся Халед.— Але, враховуючи нашу дружбу й повагу один до одного, прошу вас розглянути мою пропозицію. Це золота можливість вдало зайняти нішу в духовній індустрії до того, як вона справді розкрутиться. Ми лише на йозі можемо заробити мільйони.
— Халеде, подумай про компанію,— наполягав Абдулла.— Ти мусиш слідувати за своєю долею.
— Цього не станеться,— відповів Халед, досі з посмішкою.— Але я ціную твою доброту і ще одне звернення. Тепер, перш ніж ви остаточно вирішите, прошу подумати про всі мої скарби та разом пообідати. Маю сказати, що вмираю з голоду.
— З мене годі,— мовив я.
— З тебе... що?
— Халеде, з мене було годі ще тоді, коли ти показав мені гарем. Я йду.
— Ти що — навіть не поїси з нами? — запитав Халед, замикаючи двері.
— Це означає: знову прощавай, Халеде.
— Але ж це погана прикмета — не їсти того, що було приготовлено спеціально для тебе! — попередив він.
— Я ризикну.
— Але ж це кашмірські солодощі. Кашмірський кондитер — один з моїх послідовників. Ти навіть не уявляєш, як важко знайти одного з таких.
Я перетнув передпокій з Халедом, що метушився позаду. До нас приєднався Тарун, прилипаючи до свого господаря.
— Ну, добре,— сопів Халед, виходячи за нами на веранду.
Він попрощався зі мною вологими м’якими обіймами, потис руку Абдуллі й махав рукою, поки ми йшли гравійною доріжкою.
— Приходьте в будь-який час! — гукнув він.— Вам завжди раді! По середах ми крутимо фільми! Ми подаємо охолоджений фірні! І ми влаштовуємо танці по четвергах! Я вчуся танцювати. Можете в це повірити?
Біля нього Тарун почав робити нові нотатки.
Ми знайшли Карлу на першому ж вигині шляху. Вона сиділа на стовбурі поваленого дерева й насолоджувалася цигаркою.
— Ну як, Шантараме, ти облив брудом його паломництво?
— Ти могла б трохи краще попередити мене перед нашою зустріччю,— сказав я, почуваючись розбитим правдою.— Що з ним у біса сталося?
— Він став щасливим, більш-менш,— спокійно відповіла вона.— У його випадку трохи більш, аніж менш.
— А ви раді його таким бачити?
Вони обоє витріщилися на мене.
— Та ви що!
Вони продовжували на мене витріщатися.
— Гаразд, гаразд,— здався я.— Може... може я просто хочу повернути старого друга. Ви за ним не сумуєте?
— Халед тут, Ліне,— запевнив Абдулла.
— Але...
— Прибережи сили для підйому,— порадила Карла, повертаючись на стежку.— Ви, гангстери, колись замовкаєте?
Ми підійшли до підвищення біля перших печер, і Карла повільно побігла. Коли ми дісталися крутого підйому, вона ще й досі була попереду.
Почавши підніматись угору, я не міг не витріщатися на піщані вигини її тіла, окреслені підйомом.
«Чоловіки — собаки,— колись сказав мені Дідьє,— без манер».
— Ти що — витріщаєшся на мій зад? — здогадалася вона.
— Боюся, що так.
— Пробач йому, Карло,— мовив Абдулла, щоб прикрити чуже сум’яття.— Він витріщається, бо ти рухаєшся, неначе мавпа.
Карла розсміялася, схопившись за лозу біля стежки, щоб утриматись на місці. Той голосний щирий сміх линув крізь верхівки гілок, що підіймалися разом зі скелею. Карла витягнула одну вільну руку, щоб застерегти Абдуллу не говорити ні слова, поки не закінчиться напад сміху.
— Дякую, Абдулло,— нарешті вимовила вона.
— Звертайся.
Отак сміючись і жартуючи, ми, троє вигнанців, піднялися на гору, яка мала змінити всі наші життя навіки.
Розділ 29
Коли ми дісталися на вершину, нам вистачило часу лише освіжитися. Карла переодягнулась у небесно-блакитний сальвар-каміз і приєдналася до нас, щоб пообідати. Поївши, ми дізналися, що Ідрис уже на горі. Я повернувся до Крутого схилу, але всі інші спрямували свої погляди на печери.
— Є інший шлях на цю гору? — запитав Карлу я.
— Завжди є інший шлях на будь-яку гору,— промуркотіла вона.— Усі це знають.
— Га-аразд.
За кілька секунд на шляху, що проходив біля печери для жінок, з’явився старший чоловік, що, мабуть, був Ідрисом. Він стояв разом з молодиком. Обоє були одягнені в білі курти й небесно-блакитні ситцеві штани. Молодший, на вигляд іноземець, повісив на плече мисливську гвинтівку.
— А хто це зі зброєю?
— Силвано,— відповіла Карла.
— А для чого гвинтівка?
— Щоб відлякувати тигрів.
— Тут є тигри?
— Звісно. На сусідній горі.
Я хотів дізнатися, наскільки близько сусідня гора, але озвався Ідрис.
— Любі друзі,— кахикнув він.— Це ще той підйом, навіть протоптаною стежкою. Вибачаюся за запізнення. Сьогодні вранці на мене напали сварливі філософи.
Його глибокий лагідний грудний голос гудів у повітрі. Здавалося, що він огортає нас. Це був голос, який утішає, голос, який може м’яко збудити після нічного жахіття.
— Яка в них була дилема, майстре-джі? — поцікавився учень.
— Один з них,— відповів той, дістаючи з кишені хустинку й витираючи лоба,— розпочав дискусію про те, що щастя — це найбільше зло. Інші не змогли виграти суперечку. Тож вони, звісно, стали відчайдушно нещасні. Вони хотіли, щоб я розсудив їхню суперечку.
— І ви зробили це, Ідрисе? — запитав ще один учень.
— Звісно. Але це тривало вічно. Хіба хтось, крім філософів, може так запекло битися проти твердження, що щастя — це добра річ? А потім, коли їхні уми переконалися, що щастя — це добре, раптовий викид усього того накопиченого щастя виявився занадто потужним. Вони втратили контроль. Хтось із вас бачив істеричних філософів?
Учні перезирнулися.
— Ні? — підохотив Ідрис.— Я теж. І вам урок. Що слабшим є ваш зв’язок з реальністю, то небезпечнішим стає світ. З іншого боку, що більш раціональним є ваш світ, то обережніше потрібно ставити його під питання. Але годі про це,
