І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Але жінка може бути невинуватою.

— Дорогий Генріх! — втрутився Міллер. — Вам, як майбутньому нашому співробітникові, треба знати: з гестапо людина може потрапити або на той світ, або до концтабору. Концтабору поблизу немає. Таким чином, лишається єдине — той світ! І на місці Заугеля я б з нею довго не морочився — я додержуюсь принципу: менше французів — менше ворогів. Цю, правда, шкода відпустити, не приголубивши, — дуже гарна.

— Гарна жінка, і ви мені її не показуєте!

— Гер Заугель, барон має рацію. Дайте наказ! Заточуючись, Заугель вийшов з кімнати і, відкривши двері кабінету, гукнув черговому:

— Приведіть Людвіну Декок!

Генріх відчув, що його хвилювання досягло крайньої межі. Мозок гарячково працював: удати, що захопився красою жінки, попросити залишити наодинці з нею, далі діяти залежно від обстановки… Але як? Симулювати втечу звідси неможливо. Запропонувати оцим двом тварюками поїхати покататися з ним машиною, захопивши з собою заарештовану, буцімто для розваги? Мабуть, це єдиний вихід. Але їх треба ще більше підпоїти, щоб вони не тямили, на якому вони світі! Цей Заугель уже й так близько до того, а от Міллер…

Удаючи, що він заточився, Генріх ліктем збив свою чарку з стола, але вилаявся і став вимагати, щоб йому подали склянку, щоб всі пили з склянок, бо лише жовтороті студенти п'ють коньяк чарками. Міллер, що теж нетвердо тримався на ногах, приніс три великих бокали і налив їх майже по вінця. Заугель, не чекаючи тосту, схопив свій і випив майже до дна. П'яно регочучи, Міллер спробував і свій бокал випити одним духом, але закашлявся так, що ледве віддихався.

— Чорт, у мене все пливе перед очима, — простогнав він і стиснув голову руками.

— У мене, признатися, теж якісь кола кружляють, — засміявся Генріх, удаючи, що й він сп'янів. Свого бокала він навіть не пригубив, цілком слушно сподіваючись, що цього ніхто не помітить.

Почулися кроки, і автоматник ввів до кімнати молоду жінку. Вона тремтіла від холоду, бо була в самій сорочці, крізь проріхи якої виднілися синці на тілі. Від лівого плеча, через груди, проходила довга кривава смуга.

Побачивши Заугеля, заарештована відступила назад до дверей, і вся її постать враз напружилася. Але на закам'янілому обличчі не здригнулася жодна риса. Його непорушність здавалася неприродною, ніби жінка у думці вже переступила ту межу, яка відділяла її від смерті. Якийсь мертвий спокій був у великих карих очах жінки.

Заугель спробував підвестися, але заточився і мішком звалився на стілець. Його посоловілі очі якусь мить тупо дивилися на Людвіну Декок і раптом гостро блиснули, тінь свідомості з'явилась на обличчі Заугеля.

— Ма-мадам, можете сісти! Я запросив вас не на допит, а… а на поминки. Згодьтеся! Дуже ґречно і оригінально запросити даму на поминки по її власній душі!

Жінка не ворухнулася. Здавалося, що вона не чула Заугеля, не бачила всіх присутніх у кімнаті.

— Ах, ви гордуєте! — лейтенант знову спробував підвестися, зробив навіть крок уперед, але його занесло праворуч, і він щосили вдарився ліктем об гострий кут буфета. — У-у-у! — якось верескливо застогнав він, і його розчервоніле обличчя пополотніло так, що, здавалося, лейтенант ось-ось знепритомніє. Міллер підбіг до свого заступника і схопив його руками за плечі.

— Я ж казав вам, — нема чого з нею морочитись. Відвезіть на кручу і… — Міллер клацнув пальцями, імітуючи звук пострілу, — і, як завжди…

— Так, так, на кручу, на кручу, на кручу! — стукав кулаком по столу і вигукував у якійсь істериці Заугель.

Жінка стояла нерухомо, немов йшлося не про неї. Міллер, похитуючись, пройшов у свій кабінет і за хвилину повернувся з якоюсь книжкою у руці.

— Ось реєстр, розпишіться!

Заугель швидко схопив авторучку і схилився над книгою.

З-за його спини Генріх побачив, як проти прізвища Людвіни Декок з'явилося три слова: «Вирок виконано. Заугель».

— Ганс! — торкнув Генріх за плече Міллера. — Можна вас на хвилинку?

Міллер відійшов з Генріхом трохи далі від стола.

— У мене до вас маленьке прохання, Ганс, дозвольте мені виконати цей вирок! Ваш Заугель однаково неспроможний цього зробити. А мені ця жінка подобається… ви мене розумієте?

— А, святий Антоній не витримав спокуси! Та, будь ласка, розважайся, скільки завгодно! — перейшов на ти Міллер. — Хочеш залишитися тут чи волієш завезти її до себе? Тільки щоб жодна душа не побачила!

— Можеш бути спокійним — у мене є ключ від чорного ходу.

— Завбачливий ви, Генріх! — Міллер посміхнувся. — І до світанку постарайся все закінчити! Заугель, поясніть барону, де ви це робите! Тьху, він уже спить! Ну, тоді я сам тобі розкажу. З нашого завулку вгору йде дорога, просто до скелі над річкою. Ти ставиш її край урвища, стріляєш або навіть штовхаєш, і жодна душа не дізнається, кого тут було страчено, бо річка віднесе тіло далеко на південь і так його поб'є…

— Зрозуміло. А тепер накажи відвести її в машину і в щось загорнути. Нехай біля неї повартує автоматник, поки ми з тобою вип'ємо по останній. Ну, наливай, а то в мене чомусь руки тремтять… мабуть, від незвички.

— О, це вперше завжди так буває! — Міллер поблажливо поплескав Генріха по плечу. — Нічого, звикнеш!

Була третя година ночі, в готелі всі вже спали, і Генріх непомітно провів Людвіну Декок до своєї кімнати. Жінка всю дорогу мовчала і по східцях ішла за Генріхом, мов сновида, не дивлячись під ноги, не торкаючись руками перил. Лише в номері вона ніби прокинулась від сну — вперше за весь вечір Генріх почув її голос.

— Мерзотник! — вигукнула Людвіна з огидою. — Гірший за того ката з лицем херувима.

Знесилена вибухом люті, вона похитнулася, але коли Генріх наблизився, щоб допомогти їй сісти, відштовхнула його з несподіваною силою.