І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

І Лора, дійсно, деякий час стримувала свої дивні нахили. Та в міру того, як збільшувався час розлуки з нареченим, вкорочувалось і її терпіння щодо тих «ледащиць», які так нехтували інтересами своєї володарки. І нагай цьвохкав усе частіше, з усе більшим жахом чекали бідні полонянки появи ненависної постаті їх господині.

Особливо люто карала фрейлейн Бертгольд тих, хто хоч раз дозволив собі зневажити її особу чи то непослухом, чи то посмішкою, або навіть поглядом. Коли фрейлейн вперше з'явилася на фермі в своєму спортивному костюмі, одна з дівчат, сімнадцятирічна Мариня Бриль, не витримала і тихенько пфиркнула в кулак. Лора зробила вигляд, що нічого не помітила, але цілий ранок вишукувала слушної нагоди, щоб помститися за образу. Нагода ця наспіла дуже швидко: несучи воду для запарки кормів, дівчина спіткнулася і впала разом з відром, та так невдало, що ошпарила собі руку. Не встигла вона підвестися з землі, як знову впала, збита з ніг ударом нагая. Відтоді Лора ніколи не випускала з поля свого зору тоненьку дівочу постать, що, згинаючись під тягарем двох величезних відер, цілий день тягала чи то воду, чи то корми. Ошпарена рука дівчини не гоїлась, бо щодня на роботі роз'ятрювалася знову, і Марині все важче було не те що працювати, а й пересувати ноги. І нагай звивався над нею щодня і падав на плечі, спину, хвору руку.

Знесилена тяжкою роботою, болем, постійними катуваннями, дівчина майже втратила розум. Почувши довгий гудок автомашини, вона починала тремтіти, немов її била пропасниця, ховалася за спини подруг, намагалася не потрапляти на очі фрейлейн. Але та однаково її знаходила, де б Мариня не була. Полювання за дівчиною перетворилося для Лори у своєрідну, сповнену азарту гру, де ставками були Лорина незламна воля і мовчазний опір усіх дівчат, що намагалися будь-що врятувати життя своєї нещасної товаришки.

Одного ранку Мариня зовсім не могла стати до роботи, і подруги вирішили сховати її на час приїзду фрейлейн. У кімнаті, де парились корми, за великою плитою, на якій кипів окріп, вони накидали купу хмизу, закривши ним зіщулену постать хворої. Але Лора, не зустрівши своєї жертви, пішла на розшуки і відразу зрозуміла, що за хмизом хтось ховається. Це була непокора, бунт, нечуване зухвальство! О, цього разу вона їм доведе, що вони у цілковитій її владі! Хоча б для цього довелося на смерть забити оту неробу, що навмисне покалічила собі руку. Розкидавши ногами хмиз, Лора щосили замахнулася нагаєм. І це був єдиний випадок, коли він не впав на спину бідної дівчини. Одна з полонянок, вже літня жінка, що найближче стояла до плити, не тямлячи себе від жалю до нещасної Марині, збила з ніг фрейлейн і, схопивши з плити виварку, хлюпнула окропом на Лорхен.

Коли Бертгольд прибув за годину на ферму, винні у замаху на життя його доньки, міцно зв'язані наглядачем, лежали на купі хмизу. А майже поруч з ними на земляній долівці корчилася і несамовито кричала від болю його єдина любов і надія на землі — Лорхен.

Двох куль вистачило, щоб покарати винних, — у Бертгольда не було часу морочитись з ними довше: треба було насамперед подбати, як транспортувати Лору додому. І хоч поверталися вони у Мюнхен не у власній машині, а в спеціальній санітарній кареті, однаково кожна вибоїна на шляху завдавала хворій нестерпних мук. Бертгольд же, слухаючи зойки доньки, мало не посивів за цю дорогу. Даремно лікарі потішали його тим, що все могло скінчитися значно трагічніше, якби не шкіряна куртка і чобітки, які частково захистили дівчину від окропу: ошпарено було лише нижню частину тіла від спини до колін. Хвора не могла ні стояти, ні сидіти, а тільки лежати, та й то ниць.

І це сталося за два дні до заручин! Таких бажаних і так довго очікуваних!

Сім'я Бертгольдів гостро переживала це несподіване ускладнення. І кожен переживав по-своєму. Лора з ранку до вечора плакала від болю і сорому, бо не уявляла, як вона покажеться на очі нареченому. Бертгольд скаженів від самої думки, що їх родинне нещастя може здатися декому навіть смішним. Фрау Ельза побивалася, обвинувачуючи в усьому себе: знов не догледіла за дочкою, і тепер заручини не можна буде відзначити з тою пишнотою, на яку вона сподівалася.

Отже, переддень великого сімейного свята в родині Бертгольдів ніяк не можна було назвати веселим.

Генріх прибув о пів на п'яту ранку. Його чекали, бо не встиг вартовий подзвонити біля парадних дверей, як у вестибюль, слідом за покоївкою, вийшов сам Бертгольд, а згодом випливла і фрау Ельза. Генріха трохи здивувало, що він не бачить Лори, і Бертгольду, не вдаючись у зайві подробиці, довелось пояснити: Лорхен трохи нездужає і зараз спить.

— Ну, про все поговоримо потім! А тепер з дороги помийся, переодягнись, трохи спочинь. Снідати я звик по-солдатському, рано. Якщо не заперечуєш, зустрінемось години за дві в їдальні, — запропонував Бертгольд.

Генріх з радістю прийняв цю пропозицію, бо після безсонної ночі в переповненому офіцерами вагоні почував себе стомленим.

Ванна його трохи відсвіжила, але одночасно й прогнала сон. З годину полежавши, він почав одягатися і рівно о сьомій вийшов до їдальні. Сніданок уже був на столі. На своїх звичайних місцях сиділи Бертгольд і фрау Ельза. Біля місця Лори стояв порожній стілець.

— Як, Лорхен ще спить? — здивувався Генріх.

— Я не хотів тебе приголомшувати неприємною новиною відразу. Лора хвора і дуже тяжко.

— Ви мене перелякали. Невже щось серйозне? — Голос Генріха затремтів, бо щира радість, що заручини можуть бути відкладені, стиснула йому горло. Фрау Ельза і Бертгольд зрозуміли це по-своєму.

— Не хвилюйся, не хвилюйся! Нічого загрозливого для життя, — заспокоїв Бертгольд. — Хоча мушу сказати, що лише щасливий збіг обставин врятував Лорхен. Розумієш, два дні тому вона поїхала на ферму, яку ми з Ельзі вирішили вам