І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— О ні! З тебе буде чудесний розвідник, Генріх! — прощаючись, сказав Бертгольд.

Дивний збіг: точнісінько таку ж думку висловили і керівники Гольдрінга в Радянському Союзі, коли одержали виклад плану Бертгольда про заходи, яких збираються вжити гітлерівці при відступі німецьких військ з Росії.

Хоч офіціальний траур по армії Паулюса вже скінчився, але за всю дорогу від Мюнхена до Сан-Ремі Генріх не чув не те що сміху, жартів, а навіть голосних розмов. Він їхав у офіцерському вагоні і міг спостерігати тільки настрій командного складу гітлерівської армії. І цей настрій був такий, ніби в кожного з офіцерів вчора з дому винесли покійника.

Так само невесело почували себе і в Сан-Ремі. Правда, це стосувалося лише армії окупантів. Щодо французів, то мадам Тарваль, сама того не бажаючи, висловила їх ставлення до подій найкраще.

— З щасливим поверненням, месьє Гольдрінг! — щиро зраділа вона, коли шостого лютого ввечері, відразу після прибуття з Мюнхена, її постоялець зайшов до ресторану. — А ми лише позавчора ввечері згадували вас, коли святкували траур. Було так весело…

— Як то святкували траур?

Обличчя мадам Тарваль почервоніло, очі винувато забігали.

— Пробачте, месьє, я не так висловилась… Мій ресторан у дні трауру був закритий, от ми й зібралися якось, посиділи, поговорили…

— І випили за упокій душі армії фельдмаршала Паулюса? — в тон співрозмовниці закінчив фразу Генріх.

— Ой, може пересмажитися курка! — скрикнула господиня готелю і з несподіваною для її огрядної фігури жвавістю побігла до кухні.

— Що я сказала! Уяви, Моніко, що я сказала! — бідкалася мадам Тарваль, побачивши дочку.

— Кому, мамо, і що?

— Я бовкнула месьє Гольдрінгу…

— Генріху? Він приїхав?

— Сидить у блакитному кабінеті… І я…

Не дослухавши матір, Моніка вибігла з кухні, на ходу знімаючи фартушок.

— Привіт моїй маленькій вчительці! — радо схопився з місця Генріх і потиснув обома руками маленьку руку дівчини. — Ну, розказуйте, як це ви тут святкували траур?

— Що святкували? — здивувалася Моніка. Генріх переказав розмову з мадам Тарваль. Дівчина розсміялася:

— То мама помилилась!

— Я певен, що помилилась! Адже ви три дні носили жалобу, молилися богу і жодного разу навіть не посміхнулися. Правда?

— А я певна, що і ваше серце краялося від горя й туги…

— Воно, справді, краялося, але з інших причин, ніж ви гадаєте. Ці три дні я не забуду ніколи, доки житиму.

Обличчя Генріха скривилося у гидливій гримасі.

— У вас були якісь неприємності? — стурбувалася дівчина.

Поява мадам Тарваль, що принесла замовлену вечерю, перервала розмову.

— Ага, мало не забула! Сьогодні кілька разів дзвонив месьє Лютц, запитував, чи ви повернулися, — сповістила вона, порядкуючи на столі.

— Він, здається, хворий, — додала Моніка. Генріх поспішив до телефону:

— Привіт, Карл, це я, Генріх… Що? Обов'язково прийду, тільки повечеряю, бо я дуже голодний.

Мадам Тарваль вийшла, щоб власноручно приготувати Генріху каву, і Моніка спробувала повернутися до нескінченої розмови.

— Так що ж з вами трапилось у ці дні, Генріх?

— Це дуже довга і надто серйозна історія, щоб розповідати її поспіхом, між двома ковтками вина. Краще розкажіть про себе!

— А чому ви гадаєте, що мою розповідь можна вмістити між двома ковтками вина? Може, й зі мною сталося щось дуже важливе і дуже серйозне!

— Тоді я не підведуся, поки ви мені не скажете, що саме!

— О, в такому разі вам доведеться сидіти дуже довго! — розсміялася дівчина. — Можливо, все життя…

— Це означає, що ви мені не довіряєте, Моніко?

— Це означає, що я не довіряю ще самій собі.

— І довго так триватиме?

— Поки я не переконаюся, що й ви не приховуєте від мене своїх таємниць.

— Це натяк на Мюнхен?

— На Мюнхен, на Бонвіль, на Сан-Ремі…

— Вас мучить жіноча цікавість.

— Ні, мене мучить… — Дівчина схопилася з місця. — На добраніч, Генріх! — гукнула вона і зникла за дверима.

Нашвидку повечерявши, Генріх, хоч і була вже пізня година, пішов до Лютца.

Гауптман напівлежав у ліжкові, підмостивши під голову кілька подушок. На невеличкому столику біля ліжка стояли тарілка з немудрою закускою, попільничка і пляшка грапа. Пляшки валялися під столиком і ліжком.

— Що з тобою, Карл? Ти захворів? І чому не прибрано в кімнаті? Денщик!

— Я слухаю, гер обер-лейтенант! — денщик стояв на порозі, виструнчившись, хоч по плямах на обличчі було видно, що і він спробував міцність грапа.

— Негайно прибрати! Живо!

Денщик почав збирати пляшки, що валялися на підлозі. Одна з них була ще повна, і Лютц, перехилившись, взяв її і сховав під подушку.

— А це для чого, Карл?

— Пити буду! Сьогодні, завтра, позавтра! Щодня!

— Та що з тобою? — стурбувався Генріх. Він знав, що Лютц ніколи не пив на самоті, та ще так багато. Занепокоєння викликав і хворий вигляд Карла, його надто блискучі очі. — Ти хворий?

— Хворий? Ні, я здоровіший, ніж будь-коли. І саме тому, що я поздоровішав, мені не можна залишатися тверезим!

Лютц схопив з столика недопиту пляшку і нахильці почав з неї пити. Генріх відібрав пляшку