І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

А хіба воно не живе і в її серці, не мучить її вже багато часу?

Як просто і ясно все було раніше для Моніки! їй припало щастя народитися в такій прекрасній країні, як Франція, вона вдячна долі за це і безмежно любить свою батьківщину, свій народ. І народ, і Франція були для дівчини поняттями надто великими, щоб їх осягнути. Як вразило її, коли вона побачила, що про Францію вона має уявлення не набагато більше, ніж про Радянський Союз. І про французів теж. Є Лаваль, уряд Віші, який запродав її батьківщину, мерзенний Левек, що виказував чесних людей і прислужувався перед ворогами. І є Франсуа, дядько Андре, Жан, сотні, тисячі людей, які не скорилися гітлерівцям і пішли в гори, щоб боротися з ворогом. Виходить, є два табори французів, отже, й дві Франції. А може, не дві, а навіть більше? Чому до макі з їхнього містечка пішли переважно ті, кому найменше давала власна батьківщина? І які самі створювали в ній усе — вирощували виноград, пасли отари в горах, працювали в майстернях, прокладали шляхи по крутих гірських схилах? А ті, хто багатів з їхньої праці, заховалися, мов миші, по шпарках і звідти зрідка, коли поблизу нікого не було, попискували про свій патріотизм, свою любов до Франції… Ну, а припустимо, гітлерівців проженуть… Що ж буде тоді? Пастухи повернуться до своїх отар, каменярі до своїх кайл, виноградарі до виноградників… робітники знову схиляться над верстатами. А оті миші повилазять із шпарок і точитимуть, гризтимуть тіло народу, відкриватимуть нові магазини, заводи, купуватимуть шикарні, останнього випуску авто. А в них у містечку знову з'являться відгодовані і вередливі курортники. І в її прекрасній Франції знову все буде так, як і було. Прекрасній… А ти переконана в цьому?

Як важко прокидатися тобі, Моніко, від безтурботного сну юності, в яких муках народжується твоя нова душа, бо ні до кого тобі звернутися за порадою. Хіба до Франсуа? Та чи матиме він час навести лад у твоїй дурненькій дівочій голові? Пожартує, як завжди, і все…

Проте Моніка звернулась до Франсуа. І він, на її подив, цього разу не жартував. Події розгорталися так, що Моніці здавалося, ніби на далекому обрії з'явилася рожева смуга, яка віщує прихід сонячного дня після довгої тривожної ночі.

А може, саме Людвіна і має привезти якісь важливі вісті? Адже її прислали ті, хто керує всіма макі. Франсуа, звичайно, їй про це не говорив, але вона не дитина і сама здогадується: досить було сказати «кузині» номер поїзда із зброєю і час його відходу з Бонвіля, і ешелон пішов під укіс — Людвіна негайно повідомила про це кого слід. А зараз вона везе якісь важливі вказівки їм. Франсуа, може, й знає, в чому річ, але він все ще вважає Моніку за дівчинку. Скільки раз вона просилася на якусь важку операцію, а він тільки посміхається і каже, що вона вже зробила навіть більше, ніж він сподівався. І про Генріха, здається, зовсім змінив думку. Він уже не закликає її до обережності, а одного разу недвозначно натякнув, що і серед німців є багато антифашистів. Ні, не треба зараз думати ні про Генріха, ні про те, з яким дорученням їде Людвіна. Лише пильнувати, щоб усе вийшло гаразд. Он уже гудок паровоза. Треба прискорити ходу, щоб бути на вокзалі саме в час приходу поїзда.

Моніка виходить на перон і, не звертаючи уваги на гестапівців, які тут вештаються, підходить до газетного кіоска, розташованого ліворуч від головного входу у вокзал. Купивши газету, вона бере з прилавка номер ілюстрованого журналу і уважно розглядає вміщені на останніх сторінках моди до весняного сезону.

Поїзд зупинився. Їй треба зробити вигляд, що вона з жіночою цікавістю оглядає туалети дам, міряючи кожну з ніг до голови очима. Але в якому ж вагоні Людвіна? Ага, ось у вікні третього від кінця поїзда промайнуло її обличчя. Ось Людвіна виходить. На ній світле пухнасте пальто модного крою і чорний маленький капелюшок, що так чудово відтіняє золотисте волосся. Справжня елегантна дама, нікому й на думку не спаде. Боже, що це?!

Моніка майже затуляє обличчя сторінками розгорнутого ілюстрованого журналу і поверх них дивиться на Людвіну.

Так, сталося!.. Один гестапівець праворуч, один ліворуч, третій позаду. Людвіну заарештовано! Чи побачив це Франсуа? А коли побачив, чому не кинувся на допомогу?

Моніка робить крок уперед і зустрічає суворий, застережливий погляд. У супроводі гестапівців Людвіна зникає в дверях одного з службових ходів до вокзалу.

У Моніки вистачило сил не скрикнути і не поворухнутися, коли повз неї проводили заарештовану, але в очах її все пішло обертом. Дівчина мусила притулитися до стінки газетного кіоска, щоб не впасти.

— Іди додому і не роби дурниць! — ніби відкілясь здалеку долинув до її слуху сердитий шепіт Франсуа.

Моніка повернулася і поволі пішла з перону. Біля самого готелю її наздогнав Франсуа.

— Я зайду з чорного ходу, — кинув він, не спиняючись, і зник у воротях, що вели на подвір'я.

Все, що сталося, здавалось Моніці страшним сном. Ось зараз вона зайде у свою кімнату, у свою маленьку фортецю, і видовисько страшного кошмару зникне. Але ні, це правда, — на стільці сидить Франсуа, і обличчя в нього бліде, змарніле.

— Франсуа! — вихопилося у дівчини. — Невже ми не можемо врятувати Людвіну? Адже нас багато! Наскочити на гестапо, відбити її!

Франсуа гірко посміхнувся:

— Я саме й зайшов до тебе, щоб попередити: жодного необережного жесту, кроку, погляду. Арешт Людвіни може бути випадковим, але не виключено й те, що вони натрапили на сліди нашого зв'язку з Бонвілем. Отже, треба бути готовим до всього. Переглянь всі свої папери і взагалі всі свої речі. Пам'ятай