І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

що з нею знайомий. Другий, зачекавши дві-три хвилини, йтиме позаду і спостерігатиме, чи ніхто за нею не стежить. Відразу за вокзалом, на розі Паризької і Виноградної, той, хто зустрів Людвіну, непомітно робить їй знак зупинитися біля кіоска з водою. Ні в кого не викличе підозри, що двоє пасажирів зупинилися, щоб напитися. Той, хто спостерігатиме ззаду, — проходить повз них. Коли він переконається, що за Людвіною ніхто не стежить, — може приєднатися до гурту. Коли ж помітить щось підозріле, проходить далі. Зрозуміло?

— Все, крім того, що ж робити тому, хто питиме з Людвіною воду біля кіоска?

— У разі небезпеки він, не озираючись, піде далі, а Людвіна вже не його клопіт. Поблизу чатуватимуть наші люди, яким дано відповідні інструкції.

— За десять хвилин до приходу поїзда я буду на вокзалі.

— Рано. Прийди о шістнадцятій дев'ятнадцять. Не треба, щоб тебе на пероні помітили. Зроби вигляд, що прийшла на вокзал купити ілюстровані журнали… А тепер давай лапку, попрощаємося, як годиться справжнім закоханим, і я побіжу…

Франсуа довго тиснув руку дівчині і зазирав їй у очі, гукнув з порога, що перший танець за ним, помахав кашкетом і зник за дверима. Моніка й собі помахала рукою, посміхнулася, хоч їй було зовсім не до сміху.

Дівчину дуже непокоїв приїзд «кузини», як вона назвала Генріху Людвіну Декок, коли той з машини побачив її у Бонвілі. Чим пояснити такий несподіваний приїзд, та ще тепер, коли гестапо ввело перепустки для всіх, хто виїздить з Бонвіля або їде туди? Людвіні, як і всім іншим пасажирам, напевне доведеться кілька годин простояти на привокзальному майдані, оточеному солдатами, і чекати, поки гестапівці перевірять документи. Хтозна, чим скінчиться для неї ця перевірка! Ті, що її сюди послали, мабуть, пішли на такий риск, лише зваживши на особливу важливість доручення. Тим більше, що всього три дні тому Моніка відправила Людвіні листа. Для стороннього ока він був зовсім невинний — звичайне листування двох обивательок, заклопотаних своїми дрібними справами! Моніка писала, що сніг у Сан-Ремі випадає досить часто, чого раніше майже не було, що віють непривітні, холодні вітри, що з продуктами дуже важко і ціни на ринкові знову стрибнули вгору. А читати це слід було так: в Сан-Ремі почастішали арешти, чого досі майже не було, партизани посилили активність, приїзд до Сан-Ремі тепер рискований…

І після такої перестороги Людвіну все-таки послано сюди! Не інакше, як вона їде у дуже важливій справі!

Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати великих несподіванок. З того часу, як росіяни оточили велику німецьку армію під Сталінградом, Моніка і її мати щоранку і щоночі слухають радіо. Вранці — зведення німецького командування, вночі, якщо пощастить натрапити на потрібну хвилю, передачі з Лондона французькою мовою.

Як і для мадам Тарваль, для Моніки Радянський Союз був країною не тільки невідомою, а й зовсім незрозумілою. Мабуть, єдиною її ознакою в устах обох жінок була фраза: «Там все не так, як у нас». У чому полягала ця різниця, вони не знали, та й не цікавились дізнатися.

І ось раптом з невідомого далекого ця загадкова Росія почала наближатися все ближче, аж поки не стала для серця Моніки майже такою ж дорогою, як і Франція. Моніка почувала себе в боргу перед росіянами і сплачувала цей борг єдиним скарбом, яким володіла сама: любов'ю, захопленням перед силою незламного людського духу, щирим бажанням і самій прилучитися до цієї величезної армії борців за справедливість.

Кожен рядок у газеті, в якому йшлося про бої на далеких просторах Росії, дівчина перечитувала з напруженою увагою. Від Франсуа вона навчилася читати між рядками і вже знала: коли йдеться про винятковий героїзм німецьких частин, що захищають той або той населений пункт, значить, згадане місто росіяни вже визволили чи принаймні оточили; коли пишеться про планомірний відхід на зарані приготовлені позиції — це означає, що гітлерівцям довелося кидати все і тікати, рятуючи життя.

Читаючи такі повідомлення, Моніка кидала вдячний погляд на куточок полиці, де окремо лежала єдина книжка, яку вона могла знайти тут, в Сан-Ремі, щоб краще впізнати Росію. Як мало і водночас багато!

Томик Ромена Роллана, де він пише про Льва Толстого… Цю книжку колись забув дядько Андре, і вона довго лежала ніким не читана на горищі у великій скрині мадам Тарваль, де вона, про всяк випадок, складала непотрібні речі: поламані замки і свої старі капелюшки, проспекти різних фірм і відірвані дверні ручки, платтячка Моніки і подерті штанчата Жана. Розшукуючи щось серед цього старого мотлоху, Моніка випадково натрапила на цю книжечку, забрала її до себе як найбільший скраб, а потім цілу ніч читала, намагаючись збагнути через душу однієї людини душу всього народу. Як важко було розібратися дівчині в тому, що писав Роллан. Адже сама вона не прочитала жодного рядка Толстого, їй довелося навпомацки йти за думкою свого великого співвітчизника, який не знати перед ким більше схилявся: перед геніальним художником, чи перед величчю людини, яка пристрасно, все життя в тяжкому борінні шукала істини… Але як же міг Толстой писати про непротивлення злу?

О, Моніка добре пересвідчилася, що злу треба противитись, інакше воно розчавить тебе! Бо у зла на озброєнні все — гармати, бомби, автомати, концтабори, насильство, підступ, жорстока байдужість до людського серця… Виходить, і великі люди помиляються! Що ж тоді може вона, звичайна дівчина з маленького містечка, що притулилося у передгір'ях Альп? І чому все-таки так тремтить її серце, коли вона читає про цього невідомого їй росіянина? Адже і його народ не згодився не противитися злу: він повстав проти своїх гнобителів і скинув їх, він і тепер взяв до рук зброю, щоб захищати своє життя і свою правду.

Іноді Моніка розгортала томик Роллана на тому місці, де було вміщено портрет Толстого, і довго вдивлялася в обличчя письменника. Чого вимагає від неї цей дивний погляд: заглиблений у самому собі і водночас спрямований назовні — просто їй в очі. Суворий, гострий, вимогливий погляд, що збуджує в її серці таку тривогу? Він, певно, так же впливав