Галка - Павло Федорович Автомонов
Це було у квітні. Кротов написав усім трьом, щоб вислали фото. Вибір є! А чи вродливі вони, як запевняють? Мабуть, уже побували і у воїнів генерала Власова, і в німецьких солдатів. Та хіба не завиєш від нудьги? В госпіталі є медсестра Алма. Але надто худощава.
— За успіх у наступній акції! — проголосив тост Вундерліх.
— Теж мені невидаль! Чого варті доноси пришелепуватого лісника! — зверхньо мовив Мамонько-Кротов, познайомившись із ними. — Якби він менше боявся, то цих парашутистів можна було схопити ще у квітні. Невже радист у них знову мій однокашник по запасному полку? Знав би, що доведеться з ним морочитися, підкинув би у його юшку мухомора!
— Якби не цей радист, не було б у тебе, пане Кротов, залізного хреста, — зауважив Вундерліх. — Однак за хвости корів твоїй команді доведеться сховатися під час каральної акції. Тільки так ви зможете непоміченими підійти до місця, де будуть вони. Головне — радист. Живий чи мертвий!
— Хто б міг подумати! — вів своє Мамонько-Кротов. — Я ж йому, салазі, стільки пенальті забив! Ну, життя!.. Завтра раннім ранком почнемо ганяти «небесних чортів».
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
4 квітня
Хоча на день ми залазили в зарості ялинника — спати не могли. На лісових дорогах, на просіках лунали голоси, вигуки. Весь час треба бути насторожі. Йшли до ризького шосе тільки вночі.
На третю добу відчули втому. Треба виспатися. І Короп відшукав місце. Хлопці простелили на землю дві плащ-палатки, а вкрилися парашутом, єдиною ковдрою, що рятувала нас у зимові ночі від холоду.
Усі заснули. Та мене розбудив мій сусіда Кудрявий.
— Що таке? — пошепки поспитав я, щоб не сполошити хлопців.
— Поглянь, яка картина!
Ми лежали на невеличкій галявинці під кучерявою сосною, залитою місячним світлом. Сніг сріблився, зливаючись із блиском нашої ковдри — шовкового парашута. Синіли тіневі боки ялин — поступово, переходячи у ясніший колір, а вершини дерев гордовито і яскраво вирізьблювалися на тлі зоряного неба.
Гілки нашої сосни звисали аж до землі і проціджували мерехтливе золотаве світло, яке найрізноманітнішими вигинами й відтінками лягало на хлопців, що спали. Тиша дивовижна. Іноді тільки чути було, як хропів наш охоронник порядку Короп. Коропа штовхнув під бік Кудрявий, і знову настала невимовна тиша, коли можна навіть почути шепіт зірок.
6 квітня
Ранком чули гуркіт автомашин: шосе недалеко. Туди ведуть грунтові дороги з телефонними лініями. Дороги зв'язують хутори з головною магістраллю краю — ризьким шосе. На хуторах валують собаки.
Вирішили тут отаборитися. А за годину Кудрявий і я заснували спостережний пункт.
12 квітня
Харчів нема. З нетерпінням чекаємо вечора. Лежимо в бер-лозі й дивимося на небо. Вітер гонить хмари. Захід сонця не віщує нічого втішного.
— Поглянь! Онде одна. Друга! — вигукнув Короп, показавши рукою на небо.
— Ну й ну… — вигукую, мов Іванко-дурник, якого заставили порахувати на небі зорі. — Шість тисяч! — сказав я. — Але зараз не більше десяти зірок. Діла нікудишні.
Орел ще відшукав кілька зірок, сказавши:
— Чого ж ви, окаянні, не з'являєтеся?
Буде зірок багато, прилетить літак, скине вантаж — матимем що їсти. Тому кожен з надією дивиться на небо.
Зірок уже безліч. Біжимо на вирубку, затиснуту кількома пагорбами. Десь далеко на сході ледве чутно лунають гарматні постріли. Хотілося, щоб там був фронт. Та канонади з передової сюди не чути. То стріляли німецькі зенітки. До нас летить чи не до нас?
Спалахували метеорити, полишаючи вогняні сліди. Сіріус уже пройшов свій шлях і сховався за пагорб, порослий високим лісом. Обрубаний шматок вищербленого місяця повис навпроти.
Світлішає схід. Знову на хуторах валують собаки. Може, до хутора підійшли невідомі люди. У цих місцях від собачого гавкання далёко не зайдеш. Ліси тут обжиті: всюди дороги, рівні, з табличками просіки через кожні п'ятсот метрів.
Ранок. З «аеродромної площадки» ми повернулися ні з чим.
14 квітня
Троє наших ходили на хутір. Принесли хлібину, трохи борошна, картоплі. Хазяїн розповідав, що з їхньої волості німці будуть забирати людей на роботи: від Псковського
