Галка - Павло Федорович Автомонов
Кудрявий склав телеграму, а я передав у Центр. Про всяк випадок нехай знають і сповістять про це тим групам, які працюють поближче до цієї нової смуги.
З нашої палатки добре чути гуркіт машин на шосе.
Їмо товчену картоплю, а на вечерю варили борошно. Та настав обід, коли хлопці облизали ложки. Нема чого варити.
Відомості про спорудження нової оборонної лінії, яка починається від берега Чудського озера через ризьке шосе до Гулбене, підтвердив полонений фельдфебель, котрий назвав ту лінію «Марієнбургом».
16 квітня
Увечері Сергій, Юхан і я пішли лісової дорогою, яка й вивела нас до сірого будинку. Біля будинку хліви, колодязь. На підступах до хутора командир примітив три пагорбки. Підійшли ближче.
— Хе, братці-кролики! Та це ж картопля! — сказав він після обстеження. — Весна! Хазяїн ось Уже й амбразуру відкрив…
— Не по-божому. З ближнім треба поділитися! — сказав Орел. — Картоплі тут на три роки!
Я й Орел залізли, в амбразуру і набрали у ранці картоплі. Деякі бульбини вже пустили біді паростки. Справді весна, і хазяїн за кілька тижнів почне садити картоплю. Ми подали мішки наверх Кудрявому і вилізли з ями.
Поглянули на хутір. Там тихо. Мішки з картоплею залишили у кущах, поблизу повноводного у ці дні ручаю, а самі пішли до будинку.
Пес подав знати про себе, коли вже найшли на чисто виметене подвір'я. Біля порога стояло з десяток бідонів.
— Лишенько, який куркуль тут живе! — здивувався Орел. — Це ж скільки корів треба мати, щоб наповнити оці бідони! А може, німці звозять молоко сюди з інших хуторів?
— Помовч! — попередив командир. — Будемо удавати з себе німців.
Як тут не засмієшся! Які з нас німці!? Удавати їх — значить говорити з людьми сяк-так по-німецькому тільки Кудрявому, і то з тими, хто знає цю мову на його рівні або не знає зовсім. Та нужда заставить і мене, і Орла підтакувати.
У сінях і на кухні нікого. У другій кімнаті сиділо кілька чоловік і жінок — грали в карти.
— Гутен абент! — привіталися.
Присутні не відповіли, а лише закивали головами, перезираючись.
— Лабвакер! — поздоровкався я.
Усі дружно відповіли:
— Лабвакер!
Жінка, одягнена у святкове національне вбрання, привіталася російською мовою:
— Добрий вечір!
Господар, в окулярах, худощавий, із запалими щоками, тремтячим голосом запитав:
— Хто ви такі?
— Ми? Свої. — загадково відповів Кудрявий.
— А-а… Руські? Мабуть, з госпіталю? — втрутився юнацький голос.
Це говорив син, просвердлюючи поглядом усіх трьох. Чоловіки заговорили по-латиському, називаючи містечко Апе.
— Так. Так… — ствердив Орел естонською мовою. — Ми з Апе…
Ще в кімнаті була жінка з трирічним хлопчиком на руках.
Побачивши незнайомих, хлоп'я притулилося до материних грудей. Я запитав у молодиці ледве чутним голосом, кивнувши на схід:
— Батько хлопчика там?
Вона не відповіла, опустивши очі. Та ось наші погляди зустрілися. Жінка раптом усміхнулася і сказала, кивнувши головою: Там.
У Червоній Армії?
Молодиця не відповіла і притиснула до себе біляве хлоп'я.
Господарям, окрім сина, не сподобалося, що ми служимо у німців. Ніхто в них одверто не говорив про це. Але й не утаював. Це видно з їхніх поглядів.
Господиня поставила на стіл глек молока і нарізала білого, пахучого хліба.
— Сьогодні паска!
Ми накинулися на хліб. Кожен видудлив по великому кухлю молока. Не крилися, що голодні; як не дуже були б розпачі й від того, за кого нас тут приймають. І картярі, і молодиця з дитям, звичайно, не вірили, що ми полюємо за радянськими парашутистами, про що сказав їм Кудрявий. Таких голодних мисливців німці б не випустили. У цій непевності добре було те, що господар, в разі чого, міг сказати, якщо хтось з картярів донесе німцям, що незнайомці назвалися командою, яка ганяється за парашутистами. Звідки їм, селянам, знати, чиї у них автомати чи чоботи? Якщо ж ніхто з присутніх не доповість німецькому коменданту про цю зустріч, то в цьому випадку і хазяї, і гості вважатимуть, що до них на паску завітали «янголи» з того боку фронту. У це повірила молода жінка з хлопчиком на руках. Вона дивилася на мене відданими очима і ніби промовляла: «А я знаю, хто ви!»
— Дорога у нас далека. Йдемо на Цесіс. Нам би щось на дорогу!.. — попросив Кудрявий і відрахував господині сорок окупаційних марок. — За хліб, за сіль…
Хазяйка взяла гроші, а до хліба дала ще й шинки і жменю солі, висипавши на шматок газети «Теvіа», що її видавали латиські буржуазні націоналісти. Кудрявий дістав цигарку, присів перед плитою і відчинив дверці, за якими гоготів вогонь. Узявши