Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

Слідопит не відразу відповів, а тільки похитав головою, занепокоєно спостерігаючи за Кеповим обличчям.

— Земля! Це так само певно, як і те, що ми на «Вітрогоні»,— повторив Кеп. — Берег з підвітряного боку десь за лігу від нас, та ще й із цілим поясом бурунів попереду, чистісінько таких, як па Лонг-Айленді[107].

— Ну і як це для нас — добре чи зле? — запитав, нарешті,, Слідопит.

— Гм, добре чи зле?.. Певне, ні те, ні друге. Ні, ні, доброго в тім нічого нема. Ну, а щодо злого, то моряк нічого не повинен боятися. Адже ви ніколи не падаєте духом і нічого не лякаєтеся в лісі, правда ж, друже?

— Я цього не скажу... Цього не скажу. Коли велика небезпека, я перш докладаю всіх зусиль та умінь, аби встановити, що то за небезпека та звідкіля вона загрожує, а тоді вже роблю все можливе, щоб уникнути її, а то мій скальп давно вже сохнув би десь у мінгів у вігвамі. Але тут, на озері, я не здатний відшукувати стежок, і тому вважаю за свій обов’язок підкорятися розпорядженням інших; однак ми не повинні забувати, що у нас на борту є ще й Мейбл Дангем... Та ось і її батько, а він, безумовно, теж не може бути байдужим до долі своєї дитини.

— Ми, здається, опинилися в небезпечному становищі, шуряче,— промовив сержант, підійшовши до них.— Я роблю цей висновок після розмови, яку щойно мав з двома нашими матросами на бакові, а вони кажуть, що вже не можна підняти жодного вітрила, тим часом вітер такий сильний, що за годину-дві нас, чого доброго, ще викине на берег. Гадаю, це вони наговорили мені не просто з ляку...

Кеп замість відповіді тільки сумно глянув на незнайомий берег, а потім кинув злісний погляд у підвітряний бік, буцімто хотів викликати вітер на герць.

— Може б, краще, шуряче,— вів далі сержант,— послати за Джаспером і порадитися, як бути далі? Тут нам нічого боятися французів, а за даних обставин, доки є час, хлопець ще, може, якось порятує нас.

— Гай-гай!.. Саме оці кляті обставини й заварили всю цю кашу. Але кличте вже, хай прийде. Одне-двоє запитань, і я з нього вивуджу все, що нам треба, ось побачите!

Не встиг ще твердолобий Кеп до кінця висловити свою вимушену згоду, як сержант уже послав по Джаспера. Хлопець тієї ж миті з’явився. Вся його зовнішність, вираз обличчя й рухи виказували покору, гіркоту приниження і, як видалося всім присутнім, докір їм за те, що вони його ошукали. А хлопець, ледве ступивши на палубу, вже встиг швидким і тривожним поглядом обвести все довкола, намагаючись визначити, де вони знаходяться. І, здавалося, одного погляду було досить, щоб він побачив, яка їм загрожує небезпека. Спочатку він, як звичайно роблять усі моряки, глянув на небо з підвітряного боку, потім обвів очима обрій аж до скелястих берегів, на які їх гнав вітер, і вмить збагнув усе.

— Я покликав тебе, — промовив Кеп, схрестивши на грудях руки й похитуючись з великою гідністю,— я покликав тебе, аби дещо дізнатися про гавань, до якої ми йдемо. Маємо в серці надію, що, хоч ти й дихаєш на нас вогнем, проте не бажаєш потопити всіх, особливо жінок; сподіваюся, ти вчиниш по-джентльменському, як і личить чоловікові, й допоможеш нам завести тендера у якусь тиху місцину, щоб перечекати оцей ураганчик.

— Я радше сам загину, аніж що зле скоїться з Мейбл Дангем! — з усією серйозністю відповів хлопець.

— От бачите, от бачите! — радо вигукнув Слідопит, дружньо поплескуючи Джаспера по плечу.— Цей хлопець у сто разів надійніший за найкращий компас, котрий виводить людей на вільний шлях із найгустіших нетрів! Смертельний гріх навіть думати про нього зле!

— Гм! — промимрив Кеп.— Чому це «особливо жінок», буцімто їм загрожує якась особлива небезпека. Нічого, юначе: ми, як справжні моряки, якось порозуміємося. Скажи, ти часом не знаєш у тій стороні, куди нас жене вітер, якої-небудь гавані?

— Ні, не знаю. Тут, у цьому кінці озера, є велика затока, проте ніхто з нас певних відомостей про неї не має, до того ж туди дуже важко заходити.

— Ну, а цей берег під вітром?.. Тут, здається, теж не дуже сховаєшся?

— Це зовсім дикий берег, і він тягнеться до гирла Ніагари в один бік і до Фронтенака — в другий. Як мені розповідали, на північ і на захід від нього нема нічого, крім лісів та диких прерій.

— Ну, слава богу, хоч французів тут нема! А диких племен у цих краях багато?

— Індіян здибаєте скрізь, куди тільки підете, хоча й небагато. Зовсім випадково їхній загін можна зустріти будь-де на цьому узбережжі, а часом можна провести тут місяці й жодного в вічі не бачити.

— Виходить, щодо цих негідників, то ми повинні покластися тільки на щасливу випадковість... Тож не будемо критися, добродію Вестерне... Скажи, коли б у тебе не оця пренеприємна справа з французами, що б ти зробив за даних обставин з тендером?

— Я набагато молодший і не такий досвідчений моряк, як ви, добродію Кепе,— скромно почав Джаспер,— отож хтозна, чи личить мені давати вам поради.

— Авжеж, авжеж... Це всім відомо... За звичайних обставин воно й не личило б. Але це незвичайний випадок, та ще й обставина; до того ж на цій прісноводій сажавці, можна сказати, свої особливості, отже, коли все зважити, то ти смієш, давати поради навіть рідному батькові. Твоє діло, в кожному разі, сказати свою думку, а вже вирішувати — слушна вона чи ні, буду, виходячи з власного досвіду, я.

— Я вважаю, сер, що не пізніше як за дві години треба ставати на якір.

— На якір?? Тут, на озері?!

— Звичайно, не на цьому місці, сер, а он, там, біля землі.

— Та невже б ти зумів, Прісна Водо, кинути якір під навітряним берегом, у такий страшний шторм!..

— Якби я хотів урятувати судно; я б тільки так і зробив, добродію Кепе.

— Пф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп.— Ця прісна вода — чисте непорозуміння! Що ти, що ти, чоловіче! За свої сорок один рік служби — а почав я з юнги — чогось