Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

Коли сержант Дангем прокинувся, надворі був уже білий день. Схопившись на ноги й озирнувшись навкруги, він був так вражений навколишнім, що мимоволі скрикнув од подиву — мабуть, гучніше навіть, ніж йому, людині з командирською витримкою, личило б. Ще б пак, адже погода зовсім змінилася: з усіх боків накочувався туман, і видимість по горизонту не сягала й півмилі; озеро шаліло й пінилося, а «Вітрогон» лежав у дрейфі. Коротенький звіт шуряка відкрив сержантові таємницю всіх цих великих і раптових відмін.

За словами Кепа, біля півночі вітер змінився штилем — саме коли він думав лягати в дрейф, щоб кинути лот, бо вдалині вже бовваніли острови. О першій ночі раптом знявся північно-східний вітер і пішов дощ, і Кеп узяв курс на норд-вест, пам’ятаючи, що нью-йоркський берег лежить на протилежному боці. О пів на другу він спустив стаксель[94], зарифував грот[95] і зняв з клівера бонет[96]. О другій він змушений був витягти другий кормовий риф, а о пів на третю — інші рифи й лягти в дрейф.

— Не можу нарікати, сержанте: судно тримається добре,— додав старий моряк,— але вітер дме з силою вистріленого гарматою ядра вагою в сорок два фунти! Я й гадки не мав, що на цій прісноводій сажавці бувають такі шторми, хоч я їх, коли правду казати, боюся рівно стільки, як торішнього снігу, тим більше, що озеро тільки зараз і має свій більш-менш природний вигляд, а якби ще,— тут він з відразою сплюнув воду, яку плеснув йому в рот шквал, що налетів на корабель,— а якби ще ця триклята юшка мала присмак солі, то вже було б і зовсім непогано...

— А давно ти вже йдеш цим курсом, шуряче? — насторожено запитав розсудливий сержант.— І з якою швидкістю ми йдемо?

— Йдемо ми вже десь годин дві, а то й три, і перші дві години тендер летів; як розгнузданий кінь. О, слава богу, тепер ми на широкім просторі. А то, правду кажучи, мені від того сусідства островів було якось маркітно, хоч вони й лежали за вітром; я сам став біля стерна й відвів тендер на лігу[97], а то й дві вбік. Тепер можу заприсягтися, що вони у нас під вітром! Я кажу «під вітром», хоч іноді й бажано бути в острова, ба навіть і в десятка островів, за вітром; та коли їх ціла тисяча, то найкраще негайно ухилитися й шмигнути повз їх за вітром. Ні, ні... он вони десь там ховаються у мряці... І хай собі там лежать; Чарльзові Кепу нема до них діла!

— Звідси не більше п’яти-шести ліг до північного берега, шуряче, а наскільки мені відомо, там є простора бухта; може б, усе-таки запитати у когось з екіпажу поради, що його тепер далі робити, або просто покликати Джаспера — Прісну Воду, щоб він відвів нас назад до Освего? Адже за такого вітру, та ще просто в лоб, нічого й гадати дістатися до поста.

— Цього, сержанте, не можна робити, принаймні з кількох, серйозних професійних причин. По-перше, капітанові не личить признаватися, що він не знає, куди пливти, бо це розвалило б дисципліну. Я розумію, шуряче, чого ти хитаєш головою, але ти мусиш знати: ніщо так не підриває дисципліни, як признання командира у своїй необізнаності... Я знав одного капітана, який цілий тиждень плив невірним курсом, але не признався команді про свою помилку, і ти навіть уявити не можеш, якої шани він зажив у матросів саме завдяки тому, що вони не зрозуміли його помилки.

— Може, на солоній воді це й можна собі дозволити, шуряче Кепе, а от на прісній — навряд. Я швидше Джаспера випущу з-під арешту, ніж погоджуся, щоб мене з усією командою викинуло на канадський берег.

— І відразу ж опинитися на фронтенацькому рейді! Ні, шуряче, «Вітрогон» у надійних руках, він лише тепер трохи навчиться справжнього мореплавного мистецтва. Ми зараз на широкім просторі, і хіба тільки божевільному спало б на думку підходити в такий шторм до берега. Я сам стоятиму на :всіх вахтах, і нам жодна небезпека, окрім тих; що можливі при дрейфі, не страшна; а на такому низенькому судні, як це, коли постійно міняти галс, можна взагалі нічого не боятися. Отож покладися, сержанте, на мене, і я ручуся тобі іменем Чарльза Кепа, що все буде гаразд.

Сержант Дангем змушений був поступитися. Надто вже він покладався на мореплавський досвід свого родича й плекав надії, що той по-справжньому візьметься за діло й цілком виправдає виявлене йому довір’я. З другого боку, недовіра, як і любов, підсилюється, коли її живити постійними здогадами, а сержант до того боявся зради, що йому було байдуже, на кого звірити долю екіпажу,— тільки не на Джаспера. Справедливості ради мусимо вказати ще на одну важливу обставину. Йому, людині в скромному чині сержанта, майор доручив справу, якою належало керувати лише офіцерові, що викликало неабияке невдоволення серед молодших офіцерів залоги. Тому Дангем розумів, що повернутися назад, навіть не досягши поста, означало б провалити операцію, і за це йому довелося б дорого розплачуватися; першим покаранням було б негайне призначення на його місце іншого — вищого рангом.

РОЗДІЛ XVI

Океане! В тобі, мов у свічаді яснім,

Всякчас творень знаходить вияв свій:

У штормах, штилі, в урагані жахнім,

В льодах полярних, в спекоті страшній

Країв тропічних — славен безмір твій.

Лик Вічності і Духа троп високий,

Тобі коряться зони всі у зміні віковій,

Життя ти дарував землі, глибокий,

І далі йдеш — бездонний, гордий, одинокий.

Байрон, «Чайльд Гарольд», Пісня IV (СХХХІІІ)

Коли вже геть розвиднілося, ті солдати, які могли вільно розпоряджатися своїм часом, повиходили на палубу. Хвилі були не такі страшні, з чого можна було зробити висновок, що «Вітрогон» все ще перебував, очевидно, під захистом островів. Одначе для кожного, хто знав характер озера, було ясно, що от-от почнеться один з тих страшних штормів, які так часто гостюють у цих краях восени. Землі не було видно ніде, а низький виднокрай надавав понурій водній пустелі якоїсь таємничої величі. Брижі, чи, мовою суходільців, хвилі, були невисокі, з пінявими гребенями, і дробилися вони швидше, ніж довгі океанські вали,