Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

насамкінець такого шаленства, що навіть сухий педант Кеп змушений був назвати його «славним борвієм». Надвечір «Вітрогон» ще раз поміняв галс, аби не наскочити в темряві на північний берег, а десь опівночі тимчасовий капітан, одержавши від матросів різними хитрими розпитами деякі загальні відомості про розміри та форму озера, вирішив, що вони мають бути десь на однаковій віддалі від обох берегів. Висота й довжина хвиль також потверджувала ці здогади, і треба сказати, що зараз Кеп уже з повагою ставився до прісної водиці, над якою ще напередодні стільки кепкував. Коли ж повернуло за північ, шторм досяг такої сили, що Кепові стало не до снаги боротися з ним, бо вода величезними масами накочувалася на судно, яке, незважаючи на свою міцність, все аж до дна тріщало, і здавалося, що воно от-от розсиплеться під громаддями водяних валів. Матроси «Вітрогона» запевняли, що їм -жодного разу ще не доводилося потрапляти в таку бурю. І це було й справді так, бо Джаспер, чудово знаючи всі гирла річок, миси та бухти, не чекав би урагану, а поставив би тендера десь у затишній місцині на якір. А Кепові все ще гордощі не дозволяли зійти й порадитися з молодим капітаном, що сидів під вартою, і він вирішив діяти так, як діяв би у відкритому океані.

Була перша година ночі, коли на «Вітрогоні» знову підняли шторм-стаксель і зняли грот, пустивши тендера за вітром. І хоч нап’яте вітрило було подерте на клоччя, легеньке суденце з честю виправдовувало своє ім’я: протягом восьми годин воно летіло за вітром, змагаючись у швидкості з чайками, які весь час дико шугали, над ним, боячись, напевне, сісти на спузирений казан озера. Мало що втішного приніс і світанок, бо замість широкого виднокраю, перед очима постало вузеньке коло дощового неба й води, в якому, здавалося, люто зчепилися в безладній сутичці дві ворожі стихії. А вся команда й пасажири суденця увесь цей час мимохіть були приречені на бездіяльність. Джаспер та лоцман сиділи внизу, але щойно хитавиця трохи вщухла, всі, окрім них двох, повиходили на палубу. Сніданок пройшов у мовчанці, і всі тільки перезиралися один з одним, ніби перепитуючи, чим скінчиться, нарешті, ця боротьба зі стихією. Тільки па Кепа ніщо не вплинуло — він був цілковито спокійний: і що дужча була буря, що більше вимагалося від нього майстерності й високого духу, то твердішим ставав його крок на палубі, радісніше світилися очі й більшим самовладанням дихало все його єство. Він стояв, схрестивши руки, на бакові[100] й за моряцькою звичкою машинально похитувався усім корпусом у такт суднові, спостерігаючи, як трощаться гребені валів, залишаючи спінені смуги обабіч тендера, що на такій великій швидкості, здавалося, був готовий злетіти до самого неба. І от у цю напружену, а заразом і піднесену мить один з матросів раптом вигукнув:

— Гей, бачу вітрило!

Зустріч з кораблем у таку годину серед збурених просторів пустельного Онтаріо була такою несподіванкою, що її навряд щоб хто міг навіть передбачити. Сам «Вітрогон» для тих, що були на ньому, здавався самітним подорожанином у нетрях пралісу, і зустріч його з іншим судном була мов зустріч двох мисливців, що продиралися під неосяжним листяним килимом, який покривав у ті часи мільйони акрів американського континенту. Люта негода надавала цій події якогось романтичного, навіть надприродного характеру. Один Кеп сприйняв її очима професійного моряка, проте навіть його нерви здригнулися від такої несподіваної зустрічі.

Чуже судно було від «Вітрогона» біля двох кабельтових завдальшки і йшло з підвітряного боку таким курсом, що тендер, можливо, мав би пройти повз нього десь на відстані лічених ярдів. Це був чудово оснащений військовий корабель, і навіть досвідчене око крізь дощову завісу не могло знайти жодної вади ні в конструкції, ні в його бойовому оснащенні. Із усіх вітрил на ньому були підняті тільки міцно зарифлений грот- марсель та два штормових стакселі на передній та на задній щоглах. Одначе вітер був такої сили, що корабель то кренився набік, майже дістаючи бортом води, то знову випростовувався під натиском валів з підвітряного боку. Його щогли та реї були в повному порядку, і, судячи з швидкості ходу, яка була, мабуть, вузлів чотири на годину, він ішов досить вільно.

— Цей, видно, добре знає свою дорогу, — зауважив Кеп, тим часом як «Вітрогон»- мчав до чужака майже із швидкістю вітру.— Бач, як сміливо чеше на південь, мабуть, уже напевне знає, що знайде там тиху якірну стоянку чи гавань. Навряд щоб хто, не при своїй тямі бувши, так пер, не знаючи достеменно, куди його прижене, як оце нас, що теліпаємося хтозна-куди за вітром.

— Ми йдемо небезпечним курсом, капітане! — сказав матрос, до якого були звернені Кепові слова.— Це французький королівський корабель «Лімай-Колм»[101] він тримає курс на Ніагару, де у французів є залога й порт. Це небезпечний курс!

— Тим гірше для нього, хлопче! Зразу видно, що француз: тільки забачив англійського прапора і вже дає драла до порту!

— Воно краще було б, якби й ми могли сховатися десь,— сумно протяг матрос,— бо нас жене он туди, в глибину бухти, і ще не відомо, чи виберемося ми коли звідтіля живими!

— Ну, годі-бо тобі, годі рюмсати! У нас он скільки простору довкола, до того ж під нами чудове англійське судно! І ми не боягузи, щоб одразу ж тікати до гавані, як тільки повіє вітерець. Гей, тримай стерно!

Цю команду було подано недарма: насувалася небезпека зіткнення з ворожим кораблем, бо «Вітрогон» летів прямо на «француза», а що віддаль між ними була не більше сотні ярдів, то вже навряд чи й могли вони розійтися, не зачепивши один одного.

— Крути ліворуч! Стерно ліворуч! — закричав Кеп.— Стерно ліворуч і проходь за кормою!

На палубу з підвітряного боку висипала вся команда французького корабля, і на «Вітрогон» наїжачилося кілька мушкетів, ніби щоб змусити його стернового змінити курс. Декілька французів погрозливо замахали кулаками, проте озеро так вирувало, що про якусь гарячу сутичку годі було й думати. З борту було видно, як із жерл двох-трьох французьких легких гармат виливалася вода, і нікому й на думку не спало б пустити їх у дію за такої бурі. Чорні боки «Монкальма», підіймаючись із води, погрозливо блищали, а вітер завивав у снастях па тисячу ладів, тож лютих окриків, які так легко зриваються з уст французів, не можна було розібрати.

— Горлайте, хоч пороздирайтеся! —