Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Після цього на трибуну виходили представники різних підприємств і установ, друзі й соратники Салімджана-ака, кожен з яких старався перевершити інших, хвалив, переказуючи заслуги полковника. Загалом йому надарували сім халатів, стільки ж строкатих хустин для підперізування, одинадцять чустських тюбетейок і до сімдесяти букетів.

Я вже промовисто поглядав на годинник, сподіваючись, що урочиста частина проводів підходить до кінця і, може, почнеться друга, якщо, звичайно, товариш Умаров догадався замовити плов у чайхані… Та ні, ще, виявляється, хотіли говорити Мерган і Муслім-бобо. Вони, крекчучи, витягли на сцену кошик з квітами, поставили його перед ювіляром.

— Об-бо, Салімджане наш! — викликнув Муслім-бобо, насилу випрямляючись. — Отже, вирішив піти від нас… Еге ж, взагалі-то… не слід було б… Міг би наглядати за роботою своїх учнів, бував би з нами, старими, в чайхані, плови готували б, у шахи грали б… Ну, гаразд… Я знаю, ти народжений для великих справ. Кажуть, один раз на сто літ народжується один лев… Ти також, Салімджане, народжений левом! Вітаю тебе, брате, ти як леїв боровся з підлотою й злочинцями! Дозволь накину на твої плечі оцей чапан від свого імені, від імені ось Мергана, а також від імені всіх старих пенсіонерів нашого міста! Тільки не плач, брате, не наслідуй мене, недобре, коли плаче міліція…

У-ух-х, нарешті кінчилось. Ми сяк-так пробралися до воріт, підійшли до стоянки… Що таке? Замість нашого жукоподібного «Москвича» стоїть та сама чорна «Волга», на якій я ще їздив додому. Вся обвита гірляндами квітів, барвистими стрічками, ніби та, що возить молодих. Я відразу запримітив, що на «Волзі» номер нашого допотопного «Москвича». Але Салімджан здивовано зупинився.

— Що це означає? — вигукнув він.

— Це — рішення районного виконавчого комітету! — посміхнувся товариш Умаров, подаючи Салімджанові-ака ключі від машини.

Полковник нарешті збагнув, що-сталося.

— Це вже ти не роби, — махнув полковник рукою. — У мене своя ще цілком справна.

— Ми відвезли її в музей.

Салімджанові-ака нічого іншого не лишалось, як знизати плечима й сісти в машину.

Щоб виїхати з міста, ми повинні були минути вулицю Мукімі. Але, як видно, товариш Умаров і тут попрацював: обабіч шляху вишикувалися дружинники, учні, студенти, старі, робітники… Е, вважайте, — все місто. У всіх в руках знов таки букети квітів, пучки райхона — м'яти…

— Прощавайте, товаришу Кузиєв!

— Салімджане-ака! Я повідомлю, коли женитимусь. Приїжджайте!

— Прощавай, наш любий друже!

На машину і під її колеса летять пишні букети. Салімджан-ака усміхається, вітально махає рукою. А я радий і щасливий безмірно. Адже, прийшовши в міліцію, я слугував оцим людям, які тепер вітають нас, працював поруч з такими комуністами, як Салімджан-ака, котрий своїми справами заслужив гарячу любов народу…

Юрби людей порідшали, скоро почнеться окраїна. Я вирішив звернути на вільний правий крайній ряд, щоб збільшити швидкість, як раптом у дзеркалі заднього огляду помітив одинадцять чоловічків, які мчали за нами просто серединою дороги. Наші сусіди! Нащадки Нігмата-ака! В руках — квіти, лиця замурзані від поту й пилюки… Я різко загальмував. І ось вони наздогнали нас: котресь обнімало, якесь вилізло на спину, хтось тиснеться до коліна.

— Хашиме-ака-а, чому ви виїжджаєте? — заплакав Давран.

— Треба їхати, малеча, чекають справи…

На шиї полковника повиснув Бахрам, котрий, як завжди, був без штанців.

— Дядечку, ну дядечку, не їдьте, будь ласка!

— А де знову твої штани, синку?

— По дорозі загубив… Ну, дядечку, не їдьте!

— Та я ж не назовсім їду, — зітхає полковник.

— Якщо ви поїдете, то Бахтіяр знову мене битиме! — мало не плаче хлоп'я.

— Нехай-но тільки спробує! Тоді я йому ніякого гостинця не привезу.

Салімджан-ака заспокоїв дітей, обіцяючи неодмінно приїхати на тому тижні й привезти гостинці. Потім обняв усіх по черзі, розцілував.

Дітвора махала нам услід, поки машина не зникла з очей. Салімджан-ака глибоко зітхає, неспокійно совається на сидінні. А я дужче й дужче натискую на газ, і сам собі повторюю, повторюю без кінця:

— Прощай, квітуче моє місто, прощавайте, дорогі мої городяни, прощай, мій маленький братику Бахраме-безштанько!

«Волга» стрілою мчить по дзеркалу асфальтованого шляху.

Дастархан — скатертина, на якій ставлять частування, а також саме частування.

Товба! — вигук здивування.

Лагман — національна узбецька страва з борошна.

Нахабний, підступний і т. ін.

Дойра — ударний музичний інструмент, схожий на бубон.

Зірвак — підсмажене в салі м'ясо, цибуля й морква для плову.

Бобо — дідусь.

Чапан — ватяний халат.

Мастава — рисовий суп.