Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Здавалось, люди сьогодні зібралися тільки для того, щоб плескати в долоні та ще так шалено, так довго, що після промови Мусліма-бобо я хвилин десять сидів, заткнувши вуха пальцями. І весь час долинали гучні вигуки:

— Слава тобі, батьку!

— Ми зробимо так, як ти пропонуєш, друже!

— Ти диви, старі дивляться ширше і глибше, ніж молодь!

— І революцію зробили такі ось ветерани!

Доповідь діда Мусліма спрацювала як поштовх для довгих і палких дебатів. Один промовець висловлював побоювання, що, мовляв, скорочення штату сторожів призведе до зростання крадіжок. Інший кричав, що час уже кінчати панькатися з правопорушниками, а перейти до таких методів покарання, як нібито робить одне плем'я в Африці: відрізують вуха й ніс. Або вже хоч друкувати їхні фото у районній газеті під відповідним заголовком. Третій висловився так, що, мовляв, розпатякувати про злодіїв не слід багато, бо, не приведи господи, їх стане ще більше.

І так далі, й так далі… Дискусія тривала цілих три години, після чого вирішили, що пропозиція Мусліма-бобо ділова, і постановили: сторожів розпустити, передати виконання їхніх обов'язків громадськості, заощаджені гроші покласти на благоустрій та озеленення міста; а для сторожів-пенсіонерів, таких, як Муслім і Мерган-бобо, відкрити на вулиці Кушчінар артіль, де вироблятимуть паперові мішечки.

На закінчення збори прийняли урочистого листа до Міністерства внутрішніх справ.

По дорозі додому Салімджан-ака поклав руку на моє плече й гаряче вигукнув:

— Синку, сьогодні найщасливіший день у моєму житті!

— І в моєму також, — щиро сказав я.

Шакір-підручний мусив би в четвер принести паспорт. Але він із своїм завданням не впорався, через що у склепі святого шейха відбулася нервова розмова. «Консультант» заявив, що коли людина, яка обіцяла дістати паспорт, не дотримає слова й завтра, то доведеться шукати іншого посередника. Адил Аббасов не тямив себе, але, відчуваючи свою безпорадність, став рвати на собі волосся, бити в груди й нарікати, що здоров'я його з кожним днем погіршується. Розмову цю я записав на плівку, а сфотографувати поплічників не пощастило — було надто темно, не міг же я скористатися «спалахом»!

Шакір-порадник, видно, вмів домогтися свого, коли хотів. Другого дня він зайшов до склепу, подав своєму господареві паспорт і впав додолу.

— Адилджане, знали б ви, як я зморився через оці «палітурочки». Але ще раз довів, що ладен померти заради вас! — прохрипів він.

— Ну, як же, і міліції, напевне, відомо, що ви — мій справжній друг, Шакірджане, — замість подяки сказав Адил. — Ми з вами однаково закаляні, як тут не подружитися.

— Ви, виявляється, і сьогодні в савані, — посміхнувся Шакір-порадник. — Признатися, дивлюсь на вас обох у савані — душа холоне.

— Савана ви не бійтесь, — повчально зауважив Могильник Суфі. — Рано чи пізно, і вас загорнуть у нього.

— Так, але ви зодягли його трохи раніше… — відповів Шакір в'їдливо. Проте Могильник і не думав відступати.

— Якщо бажаєте, можу зараз принести і для вас один…

Адил-баттал не знав, що робити од радості. Шакір теж був щасливий, — добився багатства, про яке мріяв усе життя. Полегшено почував себе й Могильник. Він сподівався, що Адил-рятувальник, придбавши паспорта, швидше зникне з очей, і він, Суфі, повернеться до спокійного лона мечеті Ходжа Ахрару Валі. Ось чому вони так зухвало жартували, сміялися.

Шакір-порадник, схаменувшись, квапливо став прощатися. Побажав Адилу-батталу щасливої дороги, доброго здоров'я скрізь і завжди. Потім нагадав, що полковник — їм спільний ворог до кінця днів їхніх, і попросив Аббасова неодмінно прибрати Атаджанова.

— Бог дасть, післязавтра в мечеті Ходжа Ахрару Валі будемо по ньому правити, — пообіцяв Адил-розбійник, зблиснувши очима.

Вони навіть обнялись, прощаючись. Я відвернувся. Зробилося якось страшно: людина в савані обнімає людину, котра його ще не одягла.

Ми домовилися: якщо Шакір-«консультант» піде додому із золотом, провести його до воріт кладовища й дати сигнал міліціонерові, котрий стояв у засідці. Ось мигнув вогник сірника, і за ворітьми почулось вовтузіння, приглушені голоси: «Стій, ні кроку!», «Що це таке?! Я буду скаржитись!», «Тихо! Руки!» — і знову кладовище потонуло в мертвій тиші. Все гаразд, вирішив я задоволено й заспішив назад у склеп: треба знати подальші плани злочинців. Але я, видно, запізнився: Адил-баттал і Могильник Суфі приготувалися вже ховати золото. До того ж вони, здається, встигли обговорити, як прибрати з дороги мого наставника, і невідомо, на який час призначено замах. Ні, тепер не можна гаяти часу, треба діяти швидко й рішуче.

Я обережно витяг з кишені Аббасова новий паспорт, два пістолети й гроші. Потім обчистив Могильника: вигріб навіть облізлі, позеленілі п'ятаки, не кажучи про дві пачки п'ятдесяток.

Склав усе це в сталеву скриню. Начувайся, Адиле-злодюго! Твоє життя в моїх руках, ось в оцій, в довгастій, укритій іржею скрині. Адже ти чудовисько, що прийшов в наше життя із казок, ти не посмієш кроку ступити з цього склепу, якщо зникне ця скринька! Отож займай своє місце в домовині і чекай на нас.

— Прощавай, мій шах, зодягнений у саван! — прошепотів я і, ледь завдавши важку скриню на плече, пішов у відділення.

Залишивши там ношу, подався додому. Вже повертаючи ключа в замку, почув пронизливий дзвінок телефону. Підбіг, схопив трубку.

— Хашиме! — пролунав окрик Салімджана-ака.

— Я слухаю!

— Збирайся негайно!

— Що трапилось?

— Надійшло повідомлення, що люди виявили на кладовищі два живих трупи.

— Чи не Адила, бува, з негідним Могильником?

— В тім-то й річ! Юрба переслідує обох…