Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Може, це артисти репетирують роль злодіїв?

— Цілком можливо. Носяться ж чутки, що скоро екранізують «Гьорогли Султана»[31].

— Дива!

— Коли настане страшний суд, сусіде, кажуть, святий отець Баховутдін вийде з могили!

— Ей, святенники, явіть-но свої світлі лики!

В цей саме час ми наздогнали юрбу, захекані, спітнілі, наче коні, і кинулись до злочинців, розштовхуючи юрбу.

— Хашиме, чого ти дивишся, відкрий їм лиця, нехай люди побачать! — розпорядився Атаджанов.

Я зірвав савани з живих трупів. Вражена юрба ахнула, на мить заклякла, мов загіпнотизована, потім сколихнулась, як штормове море.

— Та це ж зовсім не шейх Адил, а Адил-баттал!

— Верховода всіх злодіїв. Недалеко ж утік…

— Від людей не втечуть!

— Хабарник!

— Брехун!

— Облудник!

— Бий їх! — закричав хтось там.

Ненависть до злочинців була, видно, мов та бомба уповільненої дії, і ось тепер вона вибухнула. Одне слово, артилерійський обстріл був такий, як треба, і слід визнати, що основний удар дістався по мені й Салімджану-ака: адже ми повинні були захистити злочинців од самосуду. Не знаю, чим би все це закінчилось, якби не підоспіли дружинники.

Сяк-так ми доправили Аббасова й Могильника до відділення, вклали на диван. Ось Адил-баттал розплющив каламутні очі:

— Пити…

Салімджан-ака подав йому склянку води. Аббасов ухопив ї тремтячими руками, облизнувся, та в цю мить його погляд став більш осмисленим — він жбурнув склянку, цілячи в полковника.

— Ні, я ще не мертвий, я не вмру! — закричав він, силкуючись підвестись на ноги, зуби його цокотіли, очі заокруглилися, з рота виступила піна, по обличчю покотився піт. Він трохи звівся, обіпершись на руку, і вигукнув знову, задихаючись:

— Щось із серцем… Ні, я не вмру!

— Так, ще поживете, — байдуже вставив Салімджан-ака. — Адже перед судом доведеться за все відповісти.

— Злочин безсмертний!

— Заспокойтеся.

— Міліції ніколи не діждатись спокою!

— Випийте водички.

— Салім! Я тебе задавлю власними руками! — крикнув Адил-негідник, кидаючись на полковника з простягнутими руками, але тут же впав ниць на диван і зсунувся додолу. Адил Аббасов був мертвий. Уклавши його на диван, ми викликали лікаря-експерта…

Дружини відмовилися забирати тіло, тому на четвертий день його поховали коштом міліції. Самад-ака Кадиров запропонував прибити на стовпці біля його могили дощечку з таким написом:

«Тут поховано Адила Аббасова — уособлення злочинства, хабарництва, скнарості, егоїзму, пихи і здирства. Рік народження невідомо. Помер 14 липня на світанку».

Того дня місто зітхнуло глибоко й вільно, мовби й насправді позбавилось гніту казкового чудовиська — Дива. І здавалося, птахи защебетали веселіше, сонячні промені зробились теплішими, квіти стали кращими, пахучішими. Дітвора налягла на морозиво, а чоловіки нишком («Хоч би не застукали міліціонери або дружинники!») вихилили по чарці-другій.

Злочинність в особі Адила-баттала закопали в сиру землю. Городяни, хоч і неофіційно, влаштували собі свято. «Прощай, баттале!» — не сумуючи, як ви розумієте, вигукнув ваш покірний слуга, тобто я, Хашимджан, і теж приєднався до веселощів.

Таким чином, дорогі мої друзі, от я й закінчую свою розповідь, в якій було всього потроху: і правди, і вигадки, і смутку, і радощів. Ви, дорогі товариші, сподіваюсь, самі зрозумієте, догадаєтесь, що й в останньому розділі ваш Хашимджан знову забігає наперед. Але так буде, неодмінно буде. Знаю, знаю, достоту набрид вам, та якщо признатися щиро, і я сам стомився. Я міг би, звичайно, на цьому поставити крапку й розпрощатися з вами, але бачу, що треба ще підбити деякі підсумки.

Після того, як у нашому місті охоронцем порядку став народ, ми, міліціонери, мимоволі перетворились на справжніх нероб: то граємо в шашки, то в «слова», а одного разу організували футбольну команду й зіграли з старшокласниками сусідньої школи. Матч програли з рахунком вісімнадцять — нуль. Попробували взятися за художню самодіяльність і виступати з концертами, але Сурата-ака призначили редактором районної газети, і через те з нашого наміру також нічого не вийшло.

Майор товариш Халіков перейшов у відділення міліції Багішамала.

Самада-ака провели на пенсію. Прощання було дуже зворушливим.

Саме в такий період, коли працівники нашого відділення розбредались хто куди, Салімджана-ака й голову виконкому товариша Умарова несподівано викликали до Ташкента в міністерство. По правді, я з острахом чекав повернення наставника, хіба мало що?.. Та Салімджан повернувся задоволений, аж сяяв.

— Хашиме, синку! — вигукнув він, обнімаючи мене.

— Знову вітати? — запитав я обережно.

— Не мене треба вітати, а я повинен привітати! Тебе, всіх наших товаришів.

— Дякую, товаришу полковник, від імені колег-дармоїдів! — клацнув я закаблуками, віддаючи честь.

Отже, ось з чим вітав мене Салімджан-ака. Відбулась офіційна церемонія передачі функцій відділення міліції в руки представників народних дружин. В урочистостях брали участь працівників міністерства, обласного управління. Сурат-ака на громадських засадах призначався керівником районної добровільної міліції. Обехеес очолив наш славний пенсіонер Мамаразик-ака, Начальником кримінального розшуку стала, на пропозицію жінок району, Мархамат Касимова — енергійна жінка, яка недавно вийшла на пенсію, а до цього тридцять вісім років працювала суддею. Район наш проголосили дослідно-показовим. Представник міністерства закінчив свій виступ такими словами: «Товариші, тепер справа за вами, тримайтесь! На нас дивиться вся країна!» При цих словах уся маса людей, які зібралися на головній площі, гукнули як один:

— Обіцяємо, не підведем! Це прозвучало