Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

— Знову помилилися. Мене цікавлять дикі птахи. Чайки, баклани, різні качки.

— Мартинів вивчаєте? — здивувався Рудий Жук, і його маленькі очиці злодійкувато забігали й сховалися під густими бровами. — Так навіщо ж вивчати різну твар? Це ж, звиняйте, боже створіння. Літають собі птички, плодяться, рибу жеруть, і хай собі живуть.

— Треба вивчати і чайок. Мало ми їх ще знаємо. — І щоб якось змінити розмову, Володимир Петрович запитав:

— Готель цей спеціально збудували?

— Що ви! Що ви! — замотав головою старий. — Контора це, — і, трохи подумавши, уточнив: — Була контора. Тут такі канцелярії гули! Краще всяких, звиняйте, міністерств. А начальства тутечки у рибцеху було, по пальцях не перелічиш! Ось послухайте. Оце, значить, завідуючий рибцехом, потім три його помічники, а ще цей, головбух, і такі собі два бухи, а при них касир, три експедитори, тоді старший сторож і два, звиняйте, помічники. Аж гули тоді Бичкові Води. — Рудий Жук тяжко зітхнув, налив собі в склянку вина і випив одним духом. Борисенко пити відмовився. Старик помітно хмелів.

— А який же у нас був головбух Інокентій Никанорович. Така вже золота, звиняйте, голова. На сотні кілометрів навкруги у нього все на обліку. Знав, бідолаха. яке вино аж у Степанівці. Не цурався й самогончику. І говорити вмів. Як скаже слівце, три дні будеш потилицю чухати, так і не зрозумієш, що воно таке. І ще дуже любив яєчню, так любив, що я по три десятки яєць у день смажив йому. Рибцехівське начальство почало будувати собі дачі, понавозили матеріалу, а потім р-раз і… скорочення штатів прийшло. Не стало начальства. З того дачного матеріалу качатник збудували. Контора стала готелем. У рибцеху залишився тільки завідуючий Борис Іванович та оце я. Думали, все розлетиться в пух і прах. А воно, дивись, і не розлетілося. Третій рік рибу самі приймаємо, — зітхнув Рудий Жук. — Ось така, значить, громадянине, у нас економічная проблематина…

— Економічна проблематина, — мимоволі повторив аспірант і враз пригадав анонімного листа, якого прочитав у кабінеті професора. «Стривай, а може, це він автор того листа?» — майнула догадка. Та Борисенко промовчав. Треба пильніше придивитися до цього Жука.

— Ага, проблематина, — підозріливо покосився на свого гостя Рудий Жук і відразу ж заметушився. — Звиняйте, чергувати час, — сказав він, подаючи аспірантові руку. — За приємне знайомство дякую.

Володимир Петрович потиснув тверду, шорстку, мов шматок іржавого заліза, руку. «Чому в нього такі руки?» — мимохіть подумав Борисенко.

Вони вийшли разом. Сонце вже сховалося за обрієм. Надворі стояла надзвичайна тиша. Померкле вечірнє море, мов величезне дзеркало, лежало біля ніг аспіранта. Був той час, коли з степу повертаються сріблясті чайки. Багато, дуже багато птахів безшумно пролітало над головою. Та всі вони, минаючи острів, летіли кудись у відкрите море. Куди?

… Цієї ночі Володимир Петрович спав неспокійно. Йому снився кошмарний сон. Наче сонячного дня сидить він на березі моря. Хмари сріблястих чайок пливуть, у блакитному небі. І всі птахи стрімко летять до чорної крапки — великої сковороди, точнісінько такої, як у Рудого Жука. Склавши крила, чайки з предсмертним криком падають на неї і безслідно зникають. Треба; розтоптати сковороду. Знищити це страховище!

… Серед ночі Рудий Жук тихенько підкрався до дверей кімнати Володимира Петровича і, приклавши вухо, прислухався.

— Сріблясті чайки… Ларус аргентатус… аргентатус, — повторював уві сні аспірант.

Жадібний до всіх незрозумілих слів, Рудий Жук захихикав у темноті і тихенько прогугнявив:

— Парус рагонавус… рагонавус.

Потім так само тихо попрямував у свою кімнату і запалив свічку. Відібравши з десяток кошиків, Рудий Жук зв'язав їх мотузкою і з цією ношею рушив до моря.

Дорогою він хихикав і повторював незнайоме слово, почуте під дверима чудного постояльця, якому спало на думку вивчати бичководівських мартинів.

Завідуючий бичководівським рибцехом Борис Іванович Зайчатенко — високий, з військовою виправкою, чисто виголений середніх років чоловік — виявився діловим і практичним. Вислухавши прохання Володимира Петровича (вони зустрілися вранці біля воріт рибцеху), сказав:

— Поїздку на острів Кривий Дзендзик влаштуємо. Човен є, мотор справний. Пливіть, вивчайте нашу пернату фауну. Правда, малувато щось останнім часом стало у нас різних пташок, — він замовк, проводжаючи поглядом крячку, що повільно, мовби нехотя, пролітала над ними. — Але дещо є…

— Я не вмію керувати човном, — щиро признався аспірант.

— До острова більше двох миль Одного вас ми, звичайно, не відпустимо. Море є море, а не якась калюжа. На морі всяке буває. Там свої закони. Та ще й течія у нас пустує. Шалена течія… Так що провідника дамо. Ось тільки кого… — Борис Іванович задумливо потер зігнутим вказівним пальцем перенісся. — Хто ж вільний? Стій! Здається, синок Паші-циганки вдома. Пошлемо його. Хлопчина спритний, а до того ще й птахами цікавиться. Я зараз. — Борис Іванович швидко попрямував до селища і вже з кручі гукнув Володимирові Петровичу: — Почекайте он там, біля калабушки!

Борисенко не сподівався так швидко дістати човна. Він повеселішав і, насвистуючи якусь мелодію, пішов до невеличкого човна, який лежав недалеко догори дном.

Був безхмарний тихий ранок. Вже почало припікати щедре сонечко. Над морським берегом підіймалася легка, прозора хмаринка туману.

Сівши на човна, Володимир Петрович почав роздивлятися в бінокль острів, який тонкою, жовтуватою смугою виднівся ген