Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

Грицьвар уважно розглядав кожну знахідку. І пригадалася йому розповідь бувалого рибалки — діда Микити — про таємничі острови, які рибалки називають бабанами[5]. Дід розповідав, що ці острови раптово з'являються в морі і так же несподівано зникають. «Оце, мабуть, і є справжня бабана, — розмірковував хлопець. — Тут море складає все, що вкрало у Бичкових Водах: пісок, човни, різний мотлох…» Була тут і знаменита зелена бочка: море вже встигло наполовину присипати її піском. Грицьвар відкопав бочку, підкотив її до фелюги, потім не поспішаючи почав оглядати суденце. Хлопець добре знав цю фелюгу, — на ній возили корм для качок. Фелюга була стара, маленька, трохи більша від звичайного «дуба», і ходила під парусом. В носовій частині був невеликий трюм, на кормі — малесенький, на трьох чоловік, кубрик. Всі бичководівські підлітки вчилися плавати під парусами на цій фелюжці. На ній здійснив свій перший рейс і Грицьвар. Фелюга була зовсім справна. На палубі лежав згорнутий парус. Управління діяло безвідмовно. Забравшись у кубрик, Грицьвар знайшов у шафі запас продовольства, картоплю, пшоно, цукор, сіль, дві пляшки олії і, звичайно, безліч сухих бичків. А в трюмі було повно зерна — корм для качок. Ось тільки прісної води у бачку не було. Але ця обставина Грицьвара зовсім не турбувала. Він знав, як на острові можна дістати прісну воду.

Поки хлопець оглядав фелюгу, качки з усіх боків оточили судно і підняли нестерпне ґелґотання. Особливо голосно і ображено кричала Пустуха. Голос своєї улюблениці Грицьвар міг розрізнити серед тисячі качачих голосів. Почувши цей знайомий концерт, Грицьвар виліз на палубу і глянув на сонце. Він добре визначав час по сонцю. «Так і є, вже дев'ята година, час годувати качок», — подумав він і, захопивши на палубі відро, поліз у трюм по зерно; і тут, на далекому острові, качки точно дотримувались режиму, встановленого на бичководівській фермі.

Нагодувавши птахів, Грицьвар взяв у кубрику чавунець і пішов у свій табір готувати сніданок.

Це був чудовий острів. Справжнє царство сріблястих чайок. «Острів Сріблястих чайок», — так у думці назвав Володимир Петрович цей шматок піщаної мілини, куди його закинула таємнича бичководівська течія. Він дякував долі за цю послугу. Аспірант ходив дуже обережно, щоб ненароком не наступити на безпорадних пташенят, які копошилися всюди. Борисенко закільцював кілька десятків молодих чайок, зібрав багато погадок, сфотографував безліч гнізд.

І тут подекуди траплялися розорені гнізда. Хто ж усе-таки, буває на цьому безлюдному далекому острові, про існування якого, певно, ніхто й не знає?

Чайки зустрічали непроханого гостя гнівними криками, а батьки беззахисних пташенят, що причаїлися в гніздах, сміливо кидалися на нього, і Борисенку досить часто доводилося захищатись.

Були на острові і гнізда крижнів, куликів. Володимир Петрович довго ще бродив у цьому царстві пернатих. Тільки відчувши, що зголоднів і добре-таки стомився, повернув у бухту. Ішов він, як і раніше, повільно, обережно ступаючи серед гнізд. І раптом зупинився. Зупинився так, немов побачив перед собою готову до смертного стрибка кобру: біля розореного гнізда сріблястої чайки виднілися чіткі сліди криволапої ступні. Це були сліди Рудого Жука. Аспірант довго не міг відвести погляду від цього, здавалося б, звичайного відбитку людської ноги.

— Виявляється, це страховище проникло й сюди і вже тут розпочало все нищити, — у думці сказав він і, міцно стиснувши кулаки, додав: —Ну, доберуся ж я до тебе!

— Гляньте, Мариман спіймав, — сказав Грицьвар, коли Володимир Петрович підійшов до бухти. Хлопець тримав за лапку чималенького мертвого звірка.

Аспірант оглянув його і кинув котові, який нетерпляче ждав своєї здобичі.

— Звичайнісінький сірий ховрах, — ніяк не здивувався аспірант.

— Що ховрах — це я й сам знаю. Але звідки він узявся на цьому острові? З неба звалився, чи що?

— Тут ти, Грицьваре, не помилився. Таки справді з неба звалився. В цьому йому допомогли чайки.

— Чайки?

— Авжеж. Не віриш? А ось подивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака гумовий мішечок, дістав звідти загорнуту в папір сіру кульку і передав її Грицьварові. Той покрутив у руках.

— Зустрічав на березі таке. А що воно — не знаю, — відверто признався хлопчина.

— Це і є чаяча погадка. Чайки і деякі інші хижі птахи часто ковтають свою здобич цілою. Певний час їжа знаходиться у волі, — пояснив аспірант. — Поживні речовини йдуть у шлунок, а неїстівні — кістки, пір'я, шерсть, луску — птахи відригують. Така відрижка і зветься погадкою. З погадок учені дізнаються, чим живиться птах. Треба тільки точно знати, якому птахові належить погадка… Це погадка сріблястої чайки. Зрозумів?

— Начебто зрозумів.

— А тепер давай побачимо, що ж ковтають чайки. Ось набери сюди води, — звелів Володимир Петрович, подаючи Грицьварові пластмасову мисочку.

У воді кулька розпалася. В ній було багато кісточок, окремі шматки шерсті, блискуча луска…

— Череп бичка, — вказав Грицьвар на маленький череп, щелепи якого були озброєні великою кількістю дрібних і гострих зубів.

— Правильно, череп бичка. А оце череп сірої полівки. — Потім Володимир Петрович пінцетом взяв Невеличку довгу кісточку. — Прошу — стегно сірого ховраха. А от і його зуби. Дивись, тут багато цікавого… — І він дістав червону блискучу шкуру. — Хітинове крило жука-кузьки.

— Так, значить, сріблясті чайки ловлять ховрахів, усяких мишей та ще й жуків, — повільно промовив Грицьвар. Відчувалося, що для нього це було відкриття. — Дайте мені таку погадку, — попросив він.

— Навіщо вона тобі?