Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

— Миші покарали?! Як?

— А так. Коли дід утік, оглянули його кімнату. У погребі знайшли порожню бочку з-під вина і невеличкий ящичок, а в ньому якісь погризені мишами папірці. Спочатку і не звернули уваги на той ящичок. А потім хтось глянув — аж то гроші, згризені мишами.

— Здорово віддячили миші цьому Жукові, — задумливо промовив аспірант. — Усе життя він захищав мишей, знищуючи їхніх ворогів — сріблястих чайок.

Іван Федорович збоку стежив за цією зустріччю. Потім і він підійшов до аспіранта, привітався.

— Тепер, батечку мій, сідайте і розповідайте. Ви будете писати про все, робити різні доповіді — це справа інша. А мені краще розкажіть. Я давно чекаю вас, — звернувся професор до Володимира Петровича і посміхнувся. — Ну і оберігали ж вас у клініці, як красну дівицю в теремі. Нікого навіть близько не підпускали. Знав, знав, що сьогодні прийдете. Ось і чекаю.

Розповідь Володимира Петровича професор вислухав з надзвичайною увагою.

— Це ж відкриття! — захоплено вигукнув старий орнітолог. — Ви розумієте, батечку мій, справжнє відкриття. Вітаю вас, — і він міцно потис руку оповідачеві, а заразом і Грицьварові.

— Відкриття! Але як уберегти сріблястих чайок від катастрофи? — схвильовано спитав аспірант. — Адже ці катастрофи повторюватимуться.

— Ні, не повторюватимуться, — заспокоїв свого колегу професор. — Уже тепер розробляються заходи. Спеціальні гідрозагони проведуть укріплення південних берегів на цих бабанах — нових островах, і тоді ніякий південний вітер… як його там називають?

— Широка, — підказав Грицьвар.

— Так, так. Ніяка широка не знищить цих островів. Ось тільки треба позбавитися від нової різновидності паразитів — жуків-чайкоїдів. Це, друзі мої, дуже важливо.

— Жуків більше не буде у Бичкових Водах. За це ручуся, — урочисто відповів Грицьвар. — Тепер наші бичководці вже знають про чайок, та й цих жуків пізнали. А ось це, — Грицьвар витягнув з своєї папки якусь книгу, — наш завідуючий рибцехом Борис Іванович просив особисто передати вам, Володимире Петровичу. Знайшли в кімнаті Рудого Жука. В тайнику ховав.

Володимир Петрович мовчки взяв книгу і зацікавлено оглянув її. Це була звичайна бухгалтерська книга. На палітурці чорнильним олівцем було виведено кострубатим почерком: «Моя економічна проблематина». Борисенко гидливо зморщився. Потім передав книгу професорові.

— Перегляньте, будь ласка, зміст цієї жуківської проблематини. Я, пробачте, не зможу. Догадуюсь — щоденник.

Озброївшись окулярами, професор відкрив книгу і з подивом глянув на аспіранта: сторінки були заповнені стовпцями цифр. Різні написи було зроблено чітким, розбірливим почерком.

— Тут, дорогий колего, якесь непорозуміння. Нічого страшного не бачу. Стривайте, стривайте, — зблід раптом професор, і перелякано відсахнувся. — у наших руках не що інше, як бухгалтерський облік крадених яєць сріблястих чайок. Уявіть собі, з диявольською акуратністю записано все за кожний день. Ось, будь ласка, загальна кількість зібраних яєць, а ось графік розподілу їх: на корм свиням, на продаж, для особистого вживання. — Поспішаючи, професор тремтячими руками швидко перегортав сторінки книги. На останніх сторінках записи були зроблені чиїмось незграбним, кривим почерком. — Ми маємо зведення за кілька років розбійницької діяльності Рудого Жука. Закінчується книга 17 червня цього року.

— Сімнадцятого червня? — здригнувся аспірант. — Неймовірно, адже ніч з 16 на 17 червня я провів під одним дахом з Рудим Жуком.

— Це ніяк не завадило Жукові зібрати в цю ніч 123 яйця чайок: з них 57 зжерла його свиня, решту він реалізував у той же день. На цьому всі записи, на наше щастя, закінчуються. А ось якась вклейка, — професор розгорнув учетверо складений аркуш пожовклого паперу, і над ним схилилося три голови. Це була карта ділянки моря біля Бичкових Вод. На ній чітко було нанесено острів Кривий Дзендзик, а південніше чорнильним олівцем позначено ще три маленькі острови. До кожного з них тягнулася з берега лінія, біля якої тим же чорнильним олівцем були дописані тризначні цифри. Напевно, ці цифри означали кількість махалок, про які вже знав Володимир Петрович.

— Повинен сказати вам, друзі мої, — професор змахнув носовою хустинкою краплину поту з лисини (найвірніший доказ схвильованості старого вченого), — повинен сказати вам, що ця книга є цінним обвинувальним документом. Вона допоможе нам вести боротьбу з жуками; Володимир Петрович, звичайно, використає її в роботі над дисертацією, а потім покладемо цю книгу у музейну вітрину як документ потворних і страшних злочинів проти природи. Спочатку книгу вела досить грамотна людина, а закінчував її, мабуть, Рудий Жук. Хто ж вів записи спочатку?

— Колишній головний бухгалтер рибцеху Інокентій Никанорович, — жваво відповів Грицьвар. — Я знаю його почерк. Доводилося бути розсильним у конторі. Тепер ні контори, ні бухгалтера цього немає.

— Ось чому так розхвалював Рудий Жук головбуха! — пригадав аспірант.

— Що ж, друзі мої, — підвівся професор. — Ви здійснили справжній подвиг. Спасибі вам!

Володимир Петрович і Грицьвар попрощалися з професором і вийшли. А Іван Федорович, залишившись сам, підійшов до вольєри і машинально почав кидати птицям корм. Сірі куріпки, повернувши голови, байдуже дивилися на зерно: вони були ситі, та професор усе кидав і кидав. Він був дуже схвильований.

Левант — східний вітер.