Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…

Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.

Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.

— Зліва по борту буй, — перервав роздуми аспіранта Грицьвар.

— Який буй?

— Звичайнісінький. Відгороджувальний.

— Берег?

— Ні, відкрите море.

Справа, попереду, Борисенко побачив крихітний червоний вогник, який весь час підскакував.

— Цими буями огороджено закрите море. Тут риба плодиться… Нас тягне туди, де ніхто не плаває, — пояснив Грицьвар. — Спробуємо одним веслом гребти до буя. Він на якорі. Можливо, вдасться якось затриматись до ранку… — запропонував хлопець.

Гребти одним веслом було важко. Але все-таки калабуха трохи змінила курс. Червоний вогник почав повільно наближатися, і вже здавалося, ось-ось човен доторкнеться до рятівної бочки, що обросла молюсками. Тоді можна буде пришвартуватися до неї і чекати дня. Але буй-прослизнув біля самого борту калабухи, і незабаром червоний вогник, немов дратуючи, глузливо кивав їм далеко позаду.

Ще трохи, і він зовсім зник. З моря потягло запахом прілих водоростей, частіше й частіше навколо спліскувалася риба. Раптом над головою мандрівників просвистів крилами птах.

— Крижень, — впізнав птаха по цьому звуку аспірант. — Берег близько. Вночі, та ще й у гніздовий період, крижневі нічого робити у відкритому морі.

— Який там берег! Відкрите море, — заперечив Грицьвар.

— Берег, — наполягав аспірант.

Калабуха продовжувала мчати кудись у зоряну безодню. Вмостившись на колінах Володимира Петровича, безтурботно спав Мариман. Він тільки зрідка здригався, мабуть, бачив у сні якісь котячі неприємності.

— Грицьваре, чи завжди ця несамовита течія буває біля Бичкових Вод? — поцікавився він.

— Ні, три-чотири рази на початку літа. Восени щось не помічали. І буває вона недовго, чотири-п'ять годин, — пояснив хлопець.

Подорож серед зірок тривала.

Раптом калабуха захиталась і зупинилась. Зашумів прибій.

— Берег, — зрадів аспірант. Вони вийшли, хитаючись від утоми, на невідомий берег. Грицьвар витягнув з човна шматок брезенту і розіслав на піску. Мандрівники повалилися на жорстку підстилку і відразу поснули. Було тихо, тільки ритмічні подихи прибою порушували нічну тишу.

Грицьвар посміхнувся у сні. Пустотлива Надя — сусідська дівчинка — непомітно підкралася до альтанки, де він спав, простягла, руку між виноградними лозами і міцно схопила хлопця за вухо.

— Ось я тебе спіймаю! Знатимеш тоді! — Грицьвар замахується рукою і… прокидається. Але хтось таки справді тягне його за вухо. Грицьвар глянув і раптом схопився.

— Пустуха! Моя Пустуха! — закричав. — Звідки ти взялася?

Прокинувшись, Володимир Петрович побачив цікаву сцену: Грицьвар тримав у руках величезну пекінську качку і весь час повторював:

— Пустуха! Моя Пустуха!

А недалечко на березі, окутаний ранковими сутінками, розташувався цілий табун таких же білих пекінських качок. Вони, збившись докупи, ще спали.

— Розумієте, позавчора цих качок з бичководівської ферми потягнула течія, — схвильовано розповідав хлопець, — а тепер вони знайшлися і… І… — несподівано Грицьвар замовк і, мов загіпнотизований, втупився очима в якийсь темний предмет, що виднівся трохи далі.

— Наша фелюга! Це ж наша стара фелюга! — І хлопець, забувши про качку, щодуху побіг піщаним берегом, — Я не помилився. Фелюга! — пролунав здалеку його голос.

… На далекому горизонті, за легкою завісою туману, з'явився краєчок сонця. Грицьвар не повертався. Володимир Петрович зійшов на невеликий піщаний пагорб. Перед ним лежав невеликий, плоский піщаний острів, позбавлений будь-якої рослинності. Але вся поверхня цього острова була вкрита якимсь дивним, білим як сніг покривалом. Борисенку здалося, що воно ворушиться. Так-так, ворушиться. Зненацька повітря здригнулося, наче від пориву вітру — казково біле покривало знялося й розсипалось у ранковому небі безліччю галасливих птахів.

— Сріблясті чайки! Чайки! Скільки ж їх! Скільки їх тут! — пристрасно шепотів аспірант, простягаючи до неба руки.

Володимир Петрович, мов зачарований, попрямував до пташиної хмари.

А Грицьвар, з властивою. рибалкам акуратністю і діловитістю, досліджував таємничу бухту. На кожному кроці траплялося щось загадкове.

… Ось стирчить, наполовину засипаний піском, великий червоноокий буй. Звідки принесла течія такого велетня? А он там видніється човен, борт якого зовсім стлів, але назва човна збереглася — «Перкаріна». Та це ж бичководівський дуб! Як він потрапив сюди? А ось «жвак» — потерті об пісок і зібрані морськими хвилями в безформну купу рибальські сітки. Ну, а звідки і як вкрало