Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

За чотири кілометри від Бичкових Вод на морському березі розкинулось урочище Гадюча Балка. Бичководці далеко обходили її, і тільки найвідчайдушніші хлопчаки навідувались у це страшне місце. Гадюча Балка відрізняється од звичайного берега тим, що тут утворилися грандіозні багатоярусні зсуви материкових порід. На терасах, обернених до моря, ростуть буйні приазовські трави; зустрічаються кущі шипшини і колючого терну. А в глибоких щілинах зсувів живе безліч жовтобрюхів завдовжки до двох метрів, з красивим золотавим пузом. Хоч ці плазуни не отруйні і дають лише користь, знищуючи ховрахів та мишей, але саме вони примушували бичководців вважати це місце небезпечним.

Багато легенд про Гадючу Балку розповідають старожили — за день не переслухаєш! І в кожній з них неодмінно згадується про зміїв, які колись запросто ковтали овець, корів і навіть людей.

Рибалки охоче слухали ці легенди, тихенько сміялись, але все-таки побоювались цієї страшної балки, вважаючи за краще обходити її.

Звичайно, Грицьвар не раз бував у Гадючій Балці. Гне тільки бував, але й зробив там приголомшливе відкриття. Якось біля лисячої нори він помітив дивну качку. Голова у неї була чорна, «жилет» — рудуватий, ніс — червоний. І, уявіть собі, ця качка-чепуруха без усякого страху залізла в лисячу нору, а згодом звідти вилізла господарка підземних хоромів — руда розбійниця.

«З'їла лисиця качку! — з сумом подумав Грицьвар. — Яка ж красива була!»

Та незабаром, на превелике диво, хлопець побачив і качку, яка, мов нічого й не трапилось, перевальцем, розхитуючись, вийшла з нори. Лисиця й качка в одній норі! Та це ж справжнісіньке чудо! Грицьвар добре знав, як розправляється лисиця з качками, коли їй вдається непомітно підкрастися до табунця біля Бичкових Вод. А тут, будь ласка, живе розбишака разом з качкою, а по м'ясо, мабуть, бігає на бичководівську ферму.

Своє відкриття Грицьвар зберігав у суворій таємниці, а в селищній бібліотеці відшукав товсту, в коричневій обкладинці книжку «Атлас мисливських птахів», і на одному з малюнків упізнав качку-модницю. Виявилося, що то галагазки, які справді виводять своїх каченят у лисячих норах, а лисиці цих качок не займають. Пух галагазів ціниться майже так, як лебедячий.

«А що, якби розвести таких птахів на фермі? І від лисиць їх не треба оберігати, і красивіші вони за пекінських качок, і пух лебедячий», — подумав Грицьвар і вирішив будь-що підстерегти і спіймати хоч би парочку каченят-галагазок для розплоду.

Тепер зрозуміло, чому сьогодні хлопець так охоче вирушив до Гадючої Балки, хоч був певен, що бочки він не знайде. Багато дечого заносила в море течія, але ще жодного разу не викидала нічого на берег. Куди вона дівала свою здобич — ніхто не знав.

… Коли за крутим берегом сховався чорний дах риб-цеху, Грицьвар побачив попереду синій, горбатий, схожий на верблюда, що зайшов далеко в море, мис. За мисом — Гадюча Балка. Хлопець пішов швидше… Простував він по заплеску — мокрій стежці пляжу, яку зрідка облизували хвилі довгими пінявими язиками. По заплеску завжди легше йти: мокрий пісок твердий, мов асфальт…

Навколо чулася віковічна симфонія моря. Воно ритмічно подихувало, і гул прибою багатоголосо повторювала луна крутого берега. Галасливі чайки кружляли біля самісінької води. Зголоднілі за ніч птахи полювали на мілинах за рибою. Вони пронизливо кричали, переверталися у повітрі, сварилися й часто з завидною сміливістю, склавши крила, каменем падали у хвилі за здобиччю.

Грицьварові все це знайоме з раннього дитинства. Він байдуже йшов серед різноголосого шуму, думаючи тільки про каченят-галагазок. Раптом зупинився і застиг на місці. У прозорому небі летіли великі чайки. Щоранку хлопець милується цим справді захоплюючим видовищем. Кожного разу не відриває погляду від чарівних, сріблястих птахів, які, розплатавши величезні крила, без єдиного руху, мов казкові істоти, блискавично проносяться над берегом і зникають десь у степу.

Грицьвар заздрить цим гордим птахам, які ніколи не вовтузяться біля берега серед своїх менших крикливих родичів, не сваряться за дрібну рибу, а летять завжди на берег, де на сотні кілометрів розкинувся азовський степ… З моря з'являлися все нові й нові зграї птахів.

Хто знає, можливо, саме ці горді чайки були причиною особливої любові Грицьвара до птахів; може, це вони й спонукали його відмовитись од моря і піти на ферму.

«Чому великі мартини летять у степ? Що вони там роблять на пшеничних і кукурудзяних полях?» — часто думав Грицьвар.

Чайки пролетіли, і хлопець заспішив до горбатого мису. «Ох, і затримався ж! На фермі чергувати треба», — думав він, шльопаючи босими ногами по вологому піску…

Похмура суглинкова гора закінчувалася майже прямим уступом, і хвилі тут плескалися прямо об крутий берег; пляжу на кінчику миса зовсім не було.

За мисом Грицьвар побачив чудову незабутню панораму Гадючої Балки.

… Хаотичне нагромадження зсувів здавалося хлопцеві зубчастими руїнами середньовічного замка. Он там сторожові бійниці і висячий місток над безоднею. А хіба це кущі шипшини? Зовсім ні, це рицарі в бойових обладунках з мечами в руках охороняють підходи до житла свого володаря.

Тільки на хвилинку зупинився Грицьвар, милуючись казковим пейзажем. Уже недалеко й лисяча нора, де жила галагазка. Треба тільки обійти отой кущ шипшини, який наїжачився колючками, а там можна непомітно підповзти до нори… Виглянувши з-за куща, хлопець зненацька відсахнувся. Чи не обманював його зір? Ні, з протилежного боку до нори хтось підкрадався. Грицьвар це ясно бачив.