Українська література » Пригодницькі книги » Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

Читаємо онлайн Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

Притиснувшись до землі, хлопець ще раз обережно визирнув з-за корча і почав з тривожною цікавістю розглядати загадкову істоту, що лежала в траві, мов величезна зелена ящірка. Істота заворушилась і знову поповзла до нори.

«Хто це? Звір якийсь, чи що? А може, величезна гадюка?» — гарячково думав Грицьвар, уважно стежачи за кожним рухом того, невідомого. Та ось він ясно побачив, що до нори повзла довгонога людина в зеленому костюмі. Звичайно, це якийсь чоловік! Ось серед будяків майнула його голова в якомусь чепчику, а он і ноги. Не встиг незнайомець причаїтися, як над ним перелякано залопотіла крилами й метнулася в повітря качка. Чоловік підвівся, оглянувся довкола, потім обтрусив пил з костюма, не кваплячись підняв рюкзак, що лежав поблизу, і попрямував до корча, за яким ховався Грицьвар.

Хлопець завмер, ще дужче притиснувся до землі, намагаючись жодним рухом не видати себе, хоч його нестерпно допікав сліпень, що вмостився на щоці. Незнайомий зупинився за кілька кроків.

— Гей, за корчем! Чого прилип? Ану, піднімайся! — крикнув суворо.

Що лишилося робити Грицьварові? Він неохоче встав.

— От і чудово! Доброго ранку, юначе, — кинув незнайомець глузливо.

— Д-р-р-р-астуйте, — розгублено протягнув Грицьвар, недоброзичливо оглядаючи цього довгоногого чоловіка, одягненого в чудернацький костюм з безліччю кишень на замках-блискавках. Та ще до всього на шиї незнайомця висіло багато всяких предметів. Два фотоапарати, планшетка, бінокль і ще щось невідоме Грицьварові.

Звичайно, хлопець мав повну підставу ненавидіти цього чоловіка, який хотів так безсовісно виловити галагазок. А в цьому Грицьвар не мав сумніву.

Підійшовши ближче, незнайомий безцеремонно оглянув Грицьвара від голих п'ят до чорних непокірних кучерів.

— Ех і замурзаний же ти, наче тебе хтось дьогтем вимазав, — весело промовив чоловік. — А чому це ти такий похмурий? Не годиться, не годиться. Давай краще познайомимося. Мене звуть Володимиром Петровичем, — і він дружньо подав хлопцеві руку.

— Грицьвар… З Бичкових Вод, — солідно відповів той і доторкнувся своєю рукою до пальців Володимира Петровича.

«Рука м'яка і незагоріла. Міський чоловік. Налякати треба», — швидко зметикував Грицьвар.

— Дядечку, Володимире Петровичу! А ви тутечки не боїтеся? Це ж гадюче місце, — хлопець скривився, наскільки це йому вдалося, вирячив очі й надув щоки. — Зміїв тут!.. І оком не моргнеш, як проковтнуть з руками, ногами і… рюкзаком, — Грицьвар виразно подивився на рюкзак свого співбесідника.

В очах Володимира Петровича згасли глузливі вогники.

— Я бачу, ти хитрющий хлопчина, — при цьому він швидко дістав з планшетки акуратно складену карту і розгорнув її.

— Ти маєш рацію. Це урочище Гадюча Балка. Що ж до гадюк, то я їх не боюся. Дивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака круглу, обтягнуту залізною решіткою коробку, в якій Грицьвар побачив скрученого, кільцями жовтобрюха. Плазун ворушився, показуючи крізь решітку свого чорного роздвоєного язика.

«Еге, такого не злякаєш, — одразу вирішив Грицьвар. — Треба придумати щось інше».

— А ти краще сам скажи, чого так рано забрів сюди? — поцікавився Володимир Петрович. — Та ще й ховаєшся, наче боягуз чи якась поганенька миша, за різними корчами.

— У справі прийшов, — зле кинув Грицьвар. — Бувайте. Поспішаю, — він круто повернувся і щодуху помчав до селища.

— Ей ти, Грицьваре! — крикнув йому навздогін Володимир Петрович. — Далеко звідси до Бичкових Вод?

— Д-а-л-е-к-о! — збрехав Грицьвар. — Дуже д-а-л-е-к-о!

Хлопець біг і гарячково думав: «Зловить довгоногий каченят. Обов'язково зловить. Хитрющий і нічого не боїться. Ач, яку гадину живу спіймав!»

Зупинився Грицьвар тільки біля миса і з-за укриття почав стежити за високою постаттю Володимира Петровича. Той стояв на березі й дивився кудись удалину.

Похнюплений прийшов додому Грицьвар.


РУДИЙ ЖУК

Увечері того ж дня Володимир Петрович прибув у Бичкові Води. Біля крайньої хати він побачив жінку в ситцевому платті, поверх якого був грубий полотняний фартух. Вона знімала з жердини низки сухих бичків і складала їх у великий круглий кошик.

Аспірант привітався і спитав, де можна переночувати. Рибачка відповіла не одразу. Вона досить уважно оглянула його — від припорошених пилом черевиків до фетрового берета, витерла об фартух руки і тільки після цього сказала:

— Йдіть цією вулицею он туди, до рибцеху. Там, на пагорбі, будинок з синіми віконницями. Це і є наш готель.

Володимир Петрович здивувався: в такому маленькому селищі — готель! Подякувавши жінці, він попрямував уздовж вузенької вулички, яка круто спускалась до моря.

— Рудого Жука питайте. Він там за головного, — крикнула рибачка навздогін.

«Рудий Жук, — здивовано подумав Володимир Петрович і посміхнувся. — Щось не пам'ятаю такої комахи з родини жорсткокрилих».

Селище вразило аспіранта своєю чистотою і порядком. Вулиці й подвір'я підметені. Біля кожної хатинки — лавочки, кучеряві акації. У дворах — акуратно складені дрова, цегла, бадилля соняшника. Куди не глянь — гірлянди в'ялених бичків. Риба сушилася на спеціальних жердинах, на парканах, на деревах, під стріхою і навіть на очеретяних дахах.

Складалося враження, ніби люди тут тільки те й роблять, що сушать бичків.

Але чогось не вистачало цьому селищу, а чого саме — аспірант так і не міг зрозуміти.

Вуличка привела його

Відгуки про книгу Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: