"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Не доїхавши до станції півкілометра, Силін зупинив машину, мовчки відчинив дверцята і простяг Гурєєву сірники.

— Прошу, товаришу старший лейтенант.

— Візьми собі, сказав Гурєєв і неквапливо виліз зІ машини. — Спасибі…

Силін захлопнув дверцята, ривком рушив з місця і одразу ж із грейдера звернув на путівець. Давши гаку кілометрів з п'ять, він під'їхав до станції вже з іншого боку І зупинився біля маленького будиночка. Не минуло й півгодини, як сюди під'їхала й інша машина — з Безпаловим і Весеніним.

Все, як по писаному, — весело розповів Силін. — У нього рюкзачок, як я бачив, кілограмів на п'ятнадцять-двадцять. Куртка у нього з таких, які видавали офіцерам-саперам до війни. Знаєте? Вона йому майже по коліна. Треба сказати, вигляд у нього цілком природний і тримається впевнено. Єдиний промах, який я помітив, — надто чистий комірець на гімнастьорці. Хоча, з другого боку, він же в Москву іде, причепурився, так би мовити.

Безпалов подивився на годинник.

— Поїзд відійде через тридцять хвилин. Мені час. Після відходу поїзда чекайте двадцять хвилин; якщо я не прийду, значить, усе гаразд — я поїхав з ним до Москви. Одразу ж радируйте про це в центр…

На вокзалі, зануреному в цілковиту темряву, панувало нервове пожвавлення, властиве прифронтовим станціям. В основному тут були люди військові, але траплялися серед них і цивільні. Безперервно грюкали двері, що вели до кімнати військового коменданта. Тільки там і світилося. Коли двері відчинялись, скупе проміння на хвилину освітлювало тісний зал чекання. Тут десятків зо два солдатів спали покотом, просто на підлозі. Раз у раз хто-небудь спотикався об їхні ноги, і тоді сонний голос кричав: «Ану легше там!»

— Рядовий Юркін! Рядовий Юркін! — настирливо кликав хлопчачий, але явно командирський голос.

Чути було, як хтось розпікав чергового по станції.

— Якщо ти черговий, то зобов'язаний знати все, що стосується руху. Де наш вагон?

— Шукайте на коліях, — відповідав стомлений голос. — Мені ваші вагони не потрібні.

На другій колії простягся змішаний товаро-пасажирський состав, який повинен був іти до Москви. Вздовж поїзда ріденьким ланцюжком стояли солдати. Посадка ще не була дозволена, і ті, хто збирався їхати, товпились на пероні, не виявляючи, проте, ніякого нетерпіння: розуміли, що відправлення поїзда залежить від багать причин, не підвладних залізничникам, і пред'являти них претензії просто безглуздо.

Безпалов відшукав на пероні Гурєєва і тепер не спускав з нього очей. Далекий блідий промінь прожектора невпинно, як гігантський маятник, повільно гойдався в чорному небі. Всі поглядали на нього не без побоювання: всього лиш позавчора на станцію вночі налетіли ворожі літаки, і бомби влучили в ешелон, що стояв на пероні. Чорні уламки ваганів лежали поряд з коліями, нагадуючи про ту подію.

Та ось до поїзда вийшла група військових з контрольно-пропускного пункту. Разом з солдатами воли стали біля входу до чотирьох пасажирських вагонів. Почалась посадка.

Гурєєв підійшов до поїзда не відразу. Деякий час він здалеку спостерігав посадку, потім рішуче попрямував до останнього вагона. Безпалов швидко пройшов пероном і потім, трохи випереджаючи Гурєєва, до останнього вагона. Вія опинився попереду Гурєєва і пред'явив патрулю свої документи.

Капітан з червоною пов'язкою на рукаві взяв папери Безпалова і освітив їх схованим у рукав ліхтариком,

— Інженер Рокотов?

— Так. Із науково-дослідного інституту.

— Єгор Дмитрович?

— Так, так. Я приїздив сюди на освоєння нової зброї.

— А де відмітка про прибуття в прифронтову зону?

— На звороті.

Капітан перевернув папірець і довго досліджував штамп відмітки.

— А чий тут підпис?

— Та звідки я знаю? — роздратовано відповів Безпалов. — Мені він не рекомендувався, поставив штамп, і до побачення.

— Вперше бачу цей підпис. Зачекайте-но, я спершу пропущу фронтовиків, а потім розберуся з вами, відійдіть вбік. Хто далі?

Гурєєв пред'явив свої документи. Капітан нашвидку їх переглянув і, повертаючи, сказав:

Не забудьте відмітитися в московській комендатурі.

Єсть відмітитися, — обізвався Гурєєв і легко вскочив на підніжку вагона.

Пропустивши ще осіб п'ять, капітан повернувся до Безпалова.

— Отже, не знаєте, хто підписав відмітку?

— Не знаю.

— Ну гаразд, проходьте.

— Спасибі, капітане, — тихо сказав Безпалов і зайшов до вагона.

Затемнений ліхтарик з свічкою над дверима вагона освітлював тільки передні місця, а далі стояла непроглядна пітьма. Безпалов запалив сірника і відразу побачив Гурєєва. Він стояв біля третього вікна. Пройшовши туди, Безпалов сів на бокове місце. На протилежному боковому місці вже лежав речовий мішок Гурєєва. Безпалов підняв комір пальта, насунув капелюх на ніс і сховав руки в рукави. Людина, ясна річ, збиралася спати. Випростовуючи ноги, він зачепив Гурєєва.

— Вибачте, будь ласка, — буркнув Безпалов.

— Нічого, — відповів Гурєєв і теж сів. — Я бачу, патруль все ж змилувався над вами.

— Так, — зітхнув Безпалов, ледь піднявши капелюх. — З одного боку, я їх розумію, але з другого — зло бере. Наче я заради якихось своїх особистих справ сюди їжджу.

— Для нього вже те, що ви не у військовій формі, викликає підозру, — засміявся Гурєєв.

— Я, звичайно, особа сугубо цивільна, але ж він бачить документ. Відряджений сюди на прохання самого командування. Що йому, мало цього?

Гурєєв нічого не сказав.

Безпалов знову насунув капелюх на обличчя, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, він буде спати. Але він бачив усю