"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
— Підстригти, поголити, поодеколонити!
«Це надовго, — подумав Гурєєв. — Я встигну піти собі». І знову розсердився на себе: «Знову тремчу, як останній шпак».
— На якому ж фронті були ваші сини? — співчутливо спитав він у майстра.
— Звідкіля ж нам знати? — зітхнув перукар.
Відчувши себе після гоління якось вільніше і легше, Гурєєв заплатив гроші бистроокій кирпатій касирці, побажав їй щасливого життя і, не взявши здачі, пішов.
І все ж на всякий випадок він вирішив подивитись, як буде поводитись той юнак, що залишився в перукарні. Для цього він пройшов у глиб залу чекання і сів там на дерев'яний диван. Спинка дивана, що стояв попереду добре його закривала, і він бачив двері перукарні.
Хлопець вийшов хвилин через десять. Не озираючись, він пішов прямо на перон.
Гурєєв підвівся і, глянувши на годинник, попрямував у вокзальний ресторан.
Сівши за вільний столик у далекому кутку залу, він замовив пляшку пива.
В цей час у кабінеті Безпалова задзвонив телефон.
— Доповідає лейтенант Жаков, — почув Безпалов юний басок. — Я прийняв його від Савицького, який довів його до перукарні і разом з ним там голився. Зараз він сидить у вокзальному ресторані. Замовив одну пляшку пива.
— Добре. Глядіть, щоб все акуратно!
За пляшкою пива Гурєєв провів більш як півгодини, потім щедро розплатився з офіціантом і вийшов з ресторану. До зустрічі залишалося трохи більше години. Він вирішив вийти на площу і в будь-якому напрямку йти тридцять хвилин, а потім повернутись назад і вийти прямо до місця зустрічі…
А Зілов у цей час сидів в автомашині у великому дворі по Краснопрудній вулиці. Звідси до вокзальної площі рівно десять хвилин спокійної ходи. Капітан Аксьонов, що сидів разом з ним у машині, перегортав «Огонек», крадькома поглядаючи на свого сусіда. Він бачив, що Зілов нервує. Менше, ніж раніш, а все ж нервує. Всі ці дні, коли вони на вісімнадцяту годину приїздили сюди в двір і потім нарізно йшли на Комсомольську площу й чекали там Гурєєва, Аксьонов переживав таке почуття, ніби він сам складає серйозний іспит… Уже третій місяць він незмінно був біля Зілова і Леонова. Якщо Леонов з своєю простенькою і дрібною душицею був йому ясний у всьому і Аксьонов був за нього спокійний, то з Зіловим справа була набагато складніша і важча. Зовнішньо Зілов нібито цілком примирився з крутим поворотом своєї долі. Однак щодо нього Аксьонов ніколи не був спокійний і невтомно за ним стежив. Йому здавалося, що Зілов переживає свою провину перед німцями, які послали його сюди.
В характері Зілова, на думку Аксьонова, одним з провідних начал була любов до пригод. Любов ця була незрозуміла; пояснення, що вона виникла під впливом кіно, Аксьонов всерйоз не брав. Тоді звідки ж вона у простого хлопця, що виріс у маленькому білоруському містечку в простій трудовій сім'ї? Не закінчивши навіть семи класів, він пішов працювати. Був учнем у друкарні, слюсарем, касиром і потім кіномеханіком у Будинку культури… Але ж факт — у ньому жила мрія про дешевий авантюрний подвиг, і саме на це, вербуючи його, зробили ставку гітлерівці. Потім хлопця, мабуть, захопила романтика таємної діяльності, зв'язаної з риском. Крім усього, у Зілова було, що називається, загострене почуття відповідальності за доручену йому справу. Це почуття не було пов'язане ні з якими ідейними чи навіть меркантильними міркуваннями. Просто, якщо він брався за справу, він повинен був її виконати. Ось чому, коли Леонов після приземлення запропонував сховатися від усіх, Зілов, нічого не кажучи, ударив його по фізіономії. Коли Аксьонов намагався пояснити Зілову, на яку брудну і підлу справу він пішов, той на все це відповідав одною фразою: «Я про це не думав і думати не хочу». Аксьонов завжди пам'ятав, як спокійно поводився Зілов, коли його брали, і який він спокійний був на допитах. Згодом, коли він цілком скорився правилам гри, діяв спокійно і точно, Аксьонов завжди відчував, що за його зовнішньою витримкою і ретельністю приховуються якісь по-своєму складні переживання. Скільки разів, непомітно стежачи за ним, Аксьонов бачив, як він раптом ніби завмирав і довго сидів нерухомо, втупивши в одну точку свої темні з синім відблиском очі. Тільки жилки під вилицями тіпалися. Потім, ніби вибравши якесь рішення, він обережно озирався навкруги і починав працювати. Відтоді, як було вирішено, що на зустріч з Гурєєвим піде Зілов, Аксьонов почував себе неспокійно.
Зараз успіх справи залежав від того, як поведеться Зілов під час зустрічі з Гурєєвим, якого він добре знав і казав, що це був єдиний викладач школи, якого він боявся. Перші два дні, йдучи звідси, з двору на Краснопрудній, до місця зустрічі, Зілов так нервував, що тільки його вигляд міг насторожити навіть недосвідченого розвідника. А на дев'яту годину вечора, повертаючись до автомашини після марного чекання, мав такий вигляд, ніби виконував важку фізичну роботу. Правда, на третій день він був значно спокійніший, а вчора поводився й зовсім пристойно. Він, очевидно, вирішив, що з Гурєєвим щось сталося і зустріч взагалі не відбудеться. І тепер небезпечною ставала уже ця його заспокоєність.
Сьогодні, нарешті, зустріч відбудеться. Аксьонов уже знав, що Гурєєв прибув, і не розумів, чому Безпалов заборонив йому повідомити про це Зілова. Все ж краще, якби хлопець знав. А тепер, побачивши Гурєєва, він може розгубитись і зробити помилку.
— Мені здасться, що він сьогодні прийде, — невимушено сказав Аксьонов, відкладаючи набік журнал.
— Не прийде, — переконано сказав Зілов. — Напевне, в дорозі напоровся на ваших.
— Ти ж сам казав, що він досвідчений вовк.
Зілов посміхнувся:
— Вовк вовком, але й мисливці не діти. — Він довго мовчки дивився у вікно машини і потім спитав: — А вас повідомлять, якщо його схопили?
— Ми б про це вже знали. Ні,