"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
Тихомиров змовчав.
Темніло швидко. Почалося нічне життя фронту. То гам, то тут повільно здіймалися, розсипалися й танули в чорному океані ракети. На великій висоті через фронт у наш тил пролетів літак. Зенітки чомусь мовчали: мабуть, літак був для них недосяжний. Десь далеко зліва басовито пророкотав важкий кулемет німців. Траса кулемета пішла вгору. Мабуть, німець заклав нову стрічку і рішив перевірити кулемет. Тихомиров спостерігав усе це, намагаючись одразу ж пояснити собі кожен факт. Особливо пильно він стежив за сектором нічийної землі, що лежав просто перед ним. Але тут не відбувалося нічого. За весь вечір примітив лише одне — там, де яр виходив до позиції противника, мигнув промінчик світла.
Або хтось неакуратно засвітив ліхтарик, або прикурив від запальнички. Кравченко теж бачив це і шепнув:
— Дати б чергу по цьому місцю, щоб не думали, ніби ми спимо.
— Відставити! — хрипким голосом наказав Тихомиров і подумав, що час, мабуть, пояснити Кравченкові завдання. — Ти от що врахуй, — суворо сказав він. — Що б не трапилося, без мого наказу вогню не відкривати, і ні звуку, наче нас тут і нема.
Кравченко здивовано поглянув на комбата.
— А якщо він, сволота, опиниться перед самим окопом? Теж чекати наказу?
— Без мого наказу ні звуку, зрозумів?
— Зрозумів. — Кравченко помовчав. — Усе зрозуміло. Він мене буде на мушку брати, а я: «Що накажете, товаришу комбат?»
— Дурниці мелеш, — не дуже строго зауважив Тихомиров. Він любив Кравченка — досвідченого і сміливого солдата, який умів у найтяжчих умовах діяти ініціативно. Сам не раз хвалив його за це перед строєм і навіть нагородив медаллю «За відвагу». — Бувають, Кравченко, накази, — повчально заговорив Тихомиров, — які не те, що рядовому, а й мені обмірковувати не можна. От сьогодні ми такий наказ якраз і виконуємо усім своїм переднім краєм. Що б не сталося, повинні мовчати, ніби ми нічого не бачимо й нічого не чуємо…
Бісова тиша — ні звуку. Іншим разом Тихомиров радів би з такої спокійної ночі, а зараз він боявся, незважаючи на тишу, що не помітить, як пройдуть ті люди, такі потрібні генералові, і не зможе своєчасно доповісти, чи відбувся цей перехід, чи його зовсім не було. Тихомиров не знав, що у нього за спиною, метрів за двісті, де починався густий чагарник, теж третю ніч ховалася група людей, які значно більшою мірою, ніж він, відповідали перед генералом за цю операцію. Там, у гущавині, стояла машина з радіостанцією. В машині поперемінно пильнувало двоє. Одним з них був старший лейтенант держбезпеки Весенін. Він був у засмальцьованій солдатській ватянці і в вигорілій, аж білій, пілотці: справжнісінький боєць господарського взводу. Другий, капітан держбезпеки Безпалов, навпаки, мав досить солідний вигляд: добротне шкіряне пальто без погонів, а на голові — військовий кашкет без зірочки. На ногах — генеральські чоботи. Навіть тут він щоранку голився.
Зараз Безпалов сидів у машині. Поряд з ним, не знявши з голови навушників, куняв радист.
Біля машини безшумно з'явився Весенін.
— Схоже, що сьогоднішня ніч не мине марно, — скапав він. — Треба попередити центр.
Безпалов вирвав з блокнота аркуш, написав на ньому кілька слів і торкнув радиста за плече:
— Передайте.
За кілька хвилин у далекій Москві черговий офіцер поклав на стіл комісара держбезпеки Старкова бланк шифровки:
«Непокоїмося про готовність усього ланцюжка, можливо, що сьогодні буде робота».
Прочитавши радіограму, Старков навскіс написав на ній: «Полковнику Рибчаку. Увага!» — і наказав віднести полковникові.
Але даремно тривожилися чекісти, що перебували там, у кущах, біля самої лінії фронту. Полковник Рибчак наказав радистові, що чергував у нього в кабінеті, зробити загальний контрольний виклик, і одразу ж надійшло кільки відповідей: «Пост три все гаразд»; «Пост чотири — на місці»; «Пост п'ять чекаємо»… Ні, ні, три безрезультатні ночі не послабили уваги ланцюжка. Всі його ланки насторожено чекали того, хто повинен був перейти лінію фронту.
Хто ж була та людина, якій створювалися такі виключні умови для переходу через фронт?
Цієї хвилини вона під кущами вільхи сиділа на дні яру і терпляче поглядала на світний циферблат, чекаючи, поки годинна стрілка підійде до першої цифри. Судячи з знаків відмінності на матер'яних погонах його підперезаної ременем поношеної зеленої куртки, він був старшим лейтенантом інженерних військ. У його документах було сказано, що Микола Степанович Корольков, уродженець підмосковного міста Раменського, призваний до армії ще в сороковому році, його військова спеціальність — технік-мостовик. У командировочному посвідченні сказано, що, згідно з наказом по полку за номером 1207 (с), його відряджено до Москви на дванадцять діб. Та коли б старший лейтенант Корольков приїхав у Раменське і завітав у свій рідний дім на Першотравневій вулиці, мати не впізнала б у ньому свого сина, про якого вона ще восени сорок першого року одержала повідомлення, що він пропав безвісти. Але Корольков не збирався завітати під батьківський дах.
На дні яру ховався зовсім не Микола Степанович Корольков. Справжній Корольков у цей час, якщо він ще був живий, спав на нарах у якому-небудь гітлерівському концтаборі. А в цього, що сидів на дні яру, все було підроблене. І не тільки документи — вся його доля.
Кирило Миколайович Гурєєв — ось справжнє ім'я цієї людини. А втім, не зовсім і справжнє. Народився він у Сибіру, в родині колишнього колчаківського офіцера, який потім також жив не під своїм прізвищем і ховався під попівською рясою в глухому сільському приході. Так що брехня і обман супроводили Кирила з дня його появи на світ. І ще ненависть. Його батько патологічно ненавидів Радянську владу. Одного разу у великодній день, напившись до озвіріння, він на очах у сина зубами розірвав газету «Беднота» і потім з піною на губах, з налитими кров'ю очима танцював на клаптях газети, хрипко вигукуючи: «Зубами горлянку вирву!..» Під час колективізації, коли Кирилові було вже вісімнадцять років, він разом з батьком убив голову сільського комітету незаможників.
