"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Тихомиров не відповів. Кравченко питав його про це уже втретє. Капітан твердо вирішив, що аж до початку самої справи, заради якої вони тут стирчать, він солдатові нічого пояснювати не буде. І в Москві йому сказали, що язик треба тримати за зубами. А якщо говорити відверто, він і сам про це знав дуже мало. Знав, що справа дуже важлива, а тому й така секретна. Позавчора його викликали не куди-небудь, а в Москву. Літак У-2 спеціально для нього ганяли. А в Москві довелося побувати у такого великого начальника, що він спочатку і говорити з ним до пуття не міг. Тихомиров так і не з'ясував, хто був за званням той начальник, одягнутий у цивільне. Але Тихомиров бачив, що перед ним виструнчуються навіть полковники. І на всякий випадок звертався до нього: «товаришу генерал».

Генерал привітався з ним і без зайвих балачок підвів до детальної карти фронту, що займала майже всю стіну його величезного кабінету. Довгою указкою він доторкнувся до місця на карті, що його Тихомиров знав, як свої п'ять пальців. Тут була ділянка фронту, яку тримав його батальйон.

— Це місце вам знайоме? — спитав генерал.

— Так точно, товаришу генерал.

— Ваш батальйон стоїть тут?

— Так точно, товаришу генерал! Тут.

— Коли ви особисто були отут, де яр?

— Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.

Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:

— Вони пройшли благополучно?

— Так точно, товаришу генерал.

— Німці їх не обстрілювали?

— Так точно.

Генерал скривився.

— Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.

Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.

Генерал закурив.

— Отже, німці їх не обстріляли? — тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко запитав: — А не дивно це?

— Так точно, дивно, — відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». — Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.

Генерал усміхнувся.

— В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?

Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.

— Так, значить, яр, товаришу генерал, — почав Тихомиров, озираючись на карту. — І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.

— Так, так… А може й німців яр підвів?

— Не виходить так, товаришу генерал, — обережно заперечив Тихомиров. — Оточенці розповідали, що вони кілометрів зо два від яру йшли по відкритій місцевості, саме там німців вони й бачили. А треба сказати, що якраз на цьому місці навпроти нас німці сидять дуже густо.

Генерал підвівся і знову підійшов до карти. Тихомиров теж підвівся, але залишився біля столу. Генерал засвітив яскраву лампу над картою.

— Підійдіть сюди. Покажіть мені, де розташована ваша крайня бойова охорона.

Тихомиров показав.

— Так от, починаючи з сьогоднішньої ночі і поки не одержите відміни цього наказу, ви особисто повинні перебувати тут, у своїй бойовій охороні. Командування батальйоном на цей час передайте своєму заступникові або комусь із командирів рот. Тут через фронт з того боку мають пройти до нас дуже потрібні і цінні люди, але пройти вони повинні без будь-яких ускладнень. Жоден з ваших солдатів не має права вдаватися до зброї.

— Але ж їх можуть помітити і перестріляти інші,— занепокоєно сказав Тихомиров. — Адже і нас тут також густо, товаришу генерал!

— Про це ви не турбуйтесь, капітане. Ви відповідаєте лише за те, щоб ці люди без перешкод пройшли через ваше розташування. Зрозуміло?

— Так точно.

— От і гаразд.

Вони знову сіли до столу.

— Питання у вас є?

— А якщо по тих людях вогонь відкриє сусід? — спитав Тихомиров.

— Це також не ваш клопіт, — усміхнувся генерал.

— Ясно.

Потім генерал розпитував його про настрої, про те, що говорять солдати про війну і ще про щось. Але це справи вже не стосувалось, і тепер Тихомиров не міг навіть пригадати ні запитань генерала, ні своїх відповідей. Мабуть, знову сипав своє «так точно»…

Тихомиров стривожено озирнувся: щось сталося, але що саме, він ще не розумів. Виявляється, перестав шуміти набридливий дощ. Небо на сході ледь помітно просвітліло, а там, де ось-ось мало зайти сонце, над обрієм з'явився вузенький рожевий просвіт, що відділив сіре небо від сірої землі.

— Розгодинюється, — тихо сказав Кравченко. — Чого доброго, за ніч підсохне, коли б ранком, сволота, не заворушилась…