Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Гарячково йду далі, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Хочу щось віднайти, бодай клапоть нашої землі. Коли я розповідав про це Мем, її погляд сяяв, я певен цього. Я міцно тримав її руку в своїй, аби передати їй своє життя, свою силу. Розповідав про все, наче наш будинок все ще стояв на місці. Казав так, наче нічого не повинно було закінчитись, ніколи, наче втрачені роки можна було повернути, задушливу грудневу спеку саду, коли ми з Лаурою слухали, як вона своїм співучим голосом читає нам Святе Письмо.
Саме його, її голос я волію почути тут, зараз, серед цих диких чагарників, серед цих куп чорного каміння, яке колись було фундаментом нашого будинку. Підіймаючись на пагорби, раптом помічаю рів, де ми збавили стільки часу, сидячи на товстій гілці і дивлячись, як під нами тече безіменний струмок. Його важко впізнати. Якщо все довкола заросло чагарями й дикими травами по пояс, тут усе голе, безплідне, наче після пожежі. Серце скажено калатає, тому що це наше з Лаурою місце, наша схованка. А зараз це звичайний рів, темна, потворна й позбавлена життя западина. А дерево, де наше дерево? Мені здається, що я впізнаю його, його почорнілий від старости стовбур з обламаним гіллям і ріденьким листям. Воно таке негарне, таке низьке, що я не розумію, як ми могли тоді на нього вилазити. Коли нахиляюся над ровом, бачу ту саму гілку, на якій ми лежали, зараз вона нагадує висхлу руку, що тягнеться в порожнечу. Внизу, на дні рову, серед уламків гілля, шматків бляхи і старих дощок тече вода. Після того як знесли наш будинок, він став сміттєзвалищем.
Про це я нічого не сказав Мем. Тому що воно не мало ваги. Я розмовляв з нею про те, що було раніше, бо воно справжнє, живіше, ніж та спалена земля. Казав їй про те, що вона найбільше любила, про садок з гібіскусами, з різдвяними зірками, калами, її улюбленими білими орхідеями. Розповідав про великий овальний басейн перед верандою, на якій ми слухали жаб’ячі співи. Розповідав про те, що любив сам і чого ніколи не забуду, про її голос, який розповідає вірш чи проказує вечірню молитву заради всіх живих. Про алею, якою ми всі поважно рухаємося, аби, слухаючи батькові пояснення, дивитися на зірки.
Я проблукав там до самої ночі, тинявся кущами у пошуках слідів, ознак, запахів, спогадів. Але знаходив лише суху знищену землю, іриґаційні канали, що виснажились багато років тому. Дерева, які залишилися, обпалені сонцем. Більше нема ні манґових, ні хлібних дерев, нема мушмули. Залишилися тамаринди, високі і чахлі, як на Родриґесі, і невмирущі фіґові дерева. Але що найбільше я хотів знайти, так це дерево шальта, наше дерево добра і зла. Мені здавалось, якщо я його знайду, то щось найголовніше з минулого буде врятовано. Наскільки я пам’ятаю, воно має бути на краю саду, на межі з неораними землями, звідки пролягає дорога в гори і до гирла Чорної річки. Йду чагарями, поквапливо підіймаюся до найвищої точки ділянки, туди, де видніється гора Червона Земля і Бриз-Фер. Там одразу перед собою, серед чагарників, ще вище, ніж колись, з темним листям, що нагадує прохолодне озеро, бачу його. Підходжу, впізнаю його запах, його ніжний і тривожний аромат, від якого паморочилося в голові, коли ми вилазили на його високі гілки. Воно не здалося, вони не змогли його знищити. Увесь цей час, поки я був в інших краях, далеко від його гілля, для нього то була лише мить. Минали циклони з повенями, засухами, пожежами, померли люди, які знищили наш будинок, які розтоптали квіти в саду, які випустили воду з басейна й каналів. А воно так і залишилося деревом добра і зла, яке знає все, яке все бачить. Шукаю мітки, які ми з Лаурою зробили ножем, коли написали наші імена і наш зріст. Шукаю також ту рану, коли ураганом відламало гілку. Його тінь густа і запах — п’янкий. Час зупинив свій плин. Повітря тремтить від дзижчання комах, співу пташок, земля під деревом — волога, жива.
Тут світ не знає ні голоду, ні горя. Війни тут немає. Дерево шальта силою свого гілля тримає суєтний світ на відстані. Будинок зруйнований, батько помер, але це ще не відчай, тому що в мене є дерево сили. Я можу спати під ним. Для світу настає ніч, вона стирає гори. Все, що я зробив, усе, чого шукав, відбулося задля того, щоб я приніс його сюди, до входу до Мананави.
Скільки часу минуло відтоді як померла Мем? Це сталося вчора чи позавчора, я вже й не знаю. Дні і ночі ми доглядали за нею, по черзі, я — вдень, Лаура — вночі, тримали за руку, аби її висхлі пальці постійно відчували тепло наших рук. Кожного дня я їй розповідав ту саму історію, історію Букана, де все вічно юне й прекрасне, де на сонці виграє блакитний дах. Цієї країни нема, вона існує лише для нас трьох. І я гадаю, якщо про неї говорити, частина її безсмертя входить у нас, єднає нас перед лицем невідворотної смерти.
А Лаура нічого не каже. Вона затято мовчить, таким чином вона бореться зі смертю. Для неї я приніс гілочку з дерева шальта, коли вона її брала, я бачив, що вона не забула. Її очі спалахнули від радості, коли вона доторкнулася до цієї гілочки, вона поклала її на свій нічний столик, чи радше, не поклала, а недбало кинула, тому що вона саме так чинить з речами, які любить.
Потім настав той жахливий ранок, коли Лаура розбудила мене, стоячи перед розкладним ліжком, на якому я спав у порожній вітальні. Пригадую, якою вона була — сплутане волосся, той впертий вогонь у суворому погляді.
— Мем померла.
Це все, що вона сказала, я пішов за нею, ще не зовсім прокинувшись, у темну кімнату, де палахкотів каганець. Стояв і дивився на Мем, на її худе гарне обличчя, на пухнасте волосся, що розсипалось по подушці. А Лаура лягла на похідне ліжко і одразу заснула, затуливши руками обличчя. Я залишився з Мем сам у темній кімнаті, знетямлений від утоми, нічого не розуміючи, сидячи на скрипучому стільці перед блимаючим каганцем, готовий будь-якої миті стиха продовжити свою розповідь про великий сад, через який увечері, всі разом, ми підемо дивитися на зорі, про
