Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Опівдні приходжу до Ємена. Мокрий від поту і брудний від куряви, з обличчям, продряпаним колючими чагарями. Біля цукроварні зібралися люди. Що сталося? Сирдари дають суперечливі свідчення. Ніби хтось підпалив склади і втік у напрямку Тамарен. Поліція кинулась по слідах злочинців.
Де Ума? Підходжу до оточених поліцією корпусів цукроварні, мене перепиняють. У дворі під охороною поліцейських, озброєних рушницями, в тіні, тримаючи руки на потилиці, навпочіпки сидять чоловіки і жінки, чекаючи, поки вирішать їхню долю.
Знову біжу через плантації, цього разу — до моря. Якщо Ума тут, я певен, що саме там вона шукає прихистку. Недалеко посеред поля у небо здіймається важкий дим, я чую крики людей, що борються з вогнем. Десь у глибині полів лунають постріли з рушниць. Але тростина така висока, що я нічого не бачу. Біжу, навмання через тростину, то в один бік, то в протилежний, слухаю відлуння пострілів. Раптом спотикаюся, зупиняюся, геть знесилений. Серце ледь не вискочить з грудей, ноги тремтять. Я на краю плантацій. Тут тихо.
Видираюся на кам’яну піраміду, бачу, що пожежі вже погасили. Лише стовп світлого диму здіймається в небо, це на цукроварні, значить, піч знову працює.
Тепер усе скінчилося. Приходжу на чорний піщаний берег, непорушно стою серед викинутого бурею гілля і стовбурів дерев. Задля того, щоб Ума помітила мене. Узбережжя — пустельне, дике, як в Англійській затоці. Йду вздовж Тамаренської бухти, у світлі заходу сонця. Певен, що Ума помітила мене. Вона безшумно, не залишаючи слідів, скрадається за мною. Я не повинен намагатися побачити її. Такі правила гри. Коли я сказав Лаурі про це, вона відповіла мені глузливим голосом: «Вона чарівниця! Ото причарувала!» Тепер я гадаю, що вона має рацію.
Як давно я тут не був! Мені здається, що я йду по своїх власних слідах — тих, які залишилися відтоді коли, ми разом з Дені приходили сюди подивитися, як сонце зникає за морем.
Майже ніч — я на іншому березі річки Тамарен. Навпроти у рибацькому селі видно світло. Кажани ширяють у ще світлому небі. Ніч тепла і тиха. Вперше за багато часу я збираюся ночувати просто неба. У чорному піску дюн, біля підніжжя тамариндів роблю собі ложе, лягаю, заклавши руки під голову. Лежачи з розплющеними очима, дивлюся, як на небі з’являються зорі. Слухаю тихий плескіт річки Тамарен, яка впадає у море.
Потім сходить місяць. Здіймається над морем, і воно починає сяяти. І тут я помічаю Уму, вона сидить недалеко від мене на блискучому піску. Так, як сиділа завжди, обнявши руками коліна, я бачу її профіль. Серце калатає, я тремчу — може від холоду? — мені страшно, що вона мені примарилась, що вона зникне. Дме вітер з моря, воно починає шуміти. Тоді Ума підходить до мене, бере за руку. Як колись, в Англійській затоці, скидає одяг, іде в море, не чекаючи мене. Разом ми пливемо у прохолодній воді проти хвиль. Довгі буруни, що приходять з іншого краю світу, котяться над нами. Ми запливаємо далеко в темне море, під сяєво місяця. Потім повертаємося на берег. Ума тягне мене до річки, де випроставшись на кам’янистому дні річки, ми змиваємо сіль з наших тіл і волосся. Ми здригаємося від вітру з моря, стиха перемовляємося, аби не розбудити сільських собак. Як колись, посипаємо одне одного чорним піском і чекаємо, коли від вітру він тоненькими струмочками почне стікати з живота, з плечей. Я стільки маю їй сказати, що не знаю, з чого розпочати. Ума теж розповідає про смерть, яка прийшла на Родриґес, про тиф, свою матір, яка померла на облавку корабля, який віз біженців у Порт-Луї. Каже про табір біля Креольського струмка, про соляні копальні на Чорній річці, де вона працювала разом зі Шрі. Як вона дізналася, що я в Ємені, яким дивом? «Це — не диво», — пояснює Ума. В її голосі чується обурення. «Щодня, щомиті я чекала на тебе у Форест-Сайді або йшла у Порт-Луї на Рампар-Стрит. На ту мить, як ти повернувся з війни, я тебе вже так довго чекала, що могла ще чекати й чекати, йшла за тобою всюди — до самого Ємена. Навіть працювала на полі, поки ти мене не побачив». Я відчув якесь запаморочення, горло щось стисло. Чому я так довго не міг зрозуміти цього?
Зараз ми більше не розмовляємо. Лежимо поруч, міцно обнявшись, аби не відчувати нічного холоду. Слухаємо море, шум вітру серед глиці філао, тому що нічого іншого на цьому світі не існує.
Сонце сходить над вершинами Труа Мамель. Як колись, коли я тут блукав з Дені, я бачу блакитно-чорні вулкани на тлі насиченого світлом неба. Пригадую, мені завжди подобався південний пік, той, що схожий на ікло, наче він вісь, навколо якої обертається місяць і сонце.
Я чекав перед Барашуа, сидячи на піску, дивлячись на спокійну течію річки. Морські птахи, майже торкаючись води, повільно пролітають над нею — жовті чаплі, баклани, сварливі чайки чекають появи рибальських пірог. Потім берегом Буканської річки я підіймаюся до Панона, йду повільно, обачно, наче мінним полем. Удалині, крізь листя, бачу димар Ємена, з якого вже йде дим, відчуваю приємний аромат тростинового соку. Трохи вище, на тому боці річки, бачу новий будинок дядька Людовіка, дуже білий.
Мені боляче, тому що я знаю, де я. Тут починався наш сад, трохи вище, в кінці алеї я міг би побачити наш будинок, його сяючий під сонцем блакитний дах. Іду вперед серед високих трав, мене дряпають колючі кущі. Але нема на що дивитися. Усе давно зруйноване, спалене, пограбоване. Здається, на цьому місці стояла наша веранда? Впізнаю одне дерево, потім інше. Але водночас помічаю ще десяток схожих, то тамаринди, манґові дерева, філао. Спотикаюсь на незнайомих каменях, мало не провалююся
