Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

калатанням серця зриваюся з місця, біжу до своєї хижі, де ще блимає каганець. При непевному світлі лампи дістаю з торби мапи, папери, схеми. Виношу папери і лампу назовні, сідаю обличчям на південь, порівнюю мої креслення з небесним склепінням. Посередині плану, де колись я поставив межовий стовп, перетин північно-південної лінії з віссю якірних кілець точно збігається з Хрестом, який блищить переді мною своїм чарівним світлом. На сході над яром, абрис якого він точно повторює, вигинає своє тіло Скорпіон, серцем його є червоний Антарес, що мерехтить у тому самому місці, де я знайшов обидві схованки Невідомого Корсара. Дивлюся на схід, над трьома точками, що утворюють літеру М сторожової Вежі Командора, бачу трьох Марій з портупеї Оріона, вони тільки сходять над горами. На півночі, над морем висить Віз, легкий, невловний, він вказує на вхід до фарватеру, а далі — крива корабля Арґо[41], який своїм вигином збігається з шляркою гавані, а кормою лежить на краю колишнього узбережжя. Аби минулося запаморочення, мушу заплющити очі. Невже я став жертвою чергової химери? Але ж ці зірки — живі, вічні, і земля під ними прив’язана до їхнього розташування. Отже, розгадка таємниці, яку я шукаю, від самого початку вписана у нічне небо, де неможлива жодна помилка. Не знаючи цього, я завжди її бачив, відтоді, як дивився на небо з Алеї Зірок.

Де заховано скарб? У Скорпіоні, в Гідрі? В астральному трикутнику, який єднає точки Н, D, B, які я спочатку розмістив у центрі долини? Може, він на носі корабля Арґо чи на його кормі, що позначені вогнями Канопи[42] та Міаплацида[43], які щовечора сяють над двома базальтовими кручами, обабіч гавані? Чи він у красі Фомальгаута[44], самотнього світила, яке, наче око, бентежить своїм сяєвом у відкритому морі, підіймаючись у зеніт, мов нічне сонце?

Цієї ночі я — на чатах, не заснув ні на мить, увесь тремчу від цього небесного одкровення, роздивляюся кожне сузір’я, кожен знак. Пригадую зоряні ночі в Букані, коли я безшумно вислизав з задушливої кімнати, щоб освіжитися прохолодою саду. Тоді, як і зараз, я думав, що відчуваю шкірою контури небесних фіґур, і, коли наставав день, я переносив їх на землю або викладав з камінчиків на піску в яру.

Настав ранок і освітив небо. Як і колись, я нарешті заснув при світлі дня недалеко від невисокої могилки, під яким лежить старий тамаринд.

Відтоді як мені відкрилася таємниця Корсарового плану, я більше не поспішаю. Вперше з тих пір, як я повернувся з війни, мені здається, що мета моїх пошуків змінилася. Раніше я не знав, чого шукаю, кого шукаю. Я помилився. Тепер я звільнився від тягаря, можу жити вільно, можу дихати. Знову, як тоді з Умою, можу ходити без мети, плавати, впірнати в лаґуні, ловити морських їжаків. Змайстрував собі гарпуна з довгої очеретини, причепив до нього вістря із залізного дерева. І, як мене вчила Ума, голий пірнаю у холодну вранішню воду, поки припливна течія ховає прохід між рифами. Біля підніжжя рифів шукаю риб, дорад, губанів, летринів. Іноді помічаючи блакитну тінь акули, завмираю, не випускаючи бульбашок повітря, стежу за нею, готовий дати відсіч. Зараз я можу запливати так само далеко, як Ума, і з такою самою швидкістю, як вона. Навчився смажити рибу на березі, на сплетеній із зеленого очерету решітці. Біля хижі посіяв кукурудзу, боби, солодку картоплю, чайот[45]. У бляшанці посадив паросток папайї, який мені приніс юний Фріц Кастель.

У Порт-Матюрені люди почали звертати на мене увагу. Директор банку Барклі, коли я прийшов зняти гроші, запитує мене:

— Отже, ви стали навідуватися до міста? Чи не означає це, що ви втратили надію знайти скарб?

Я усміхнувся йому і впевнено відказав:

— Навпаки, пане. Це означає, що я знайшов його.

І пішов, не чекаючи інших запитань.

Насправді я майже щодня іду на дамбу, сподіваючись побачити Зету. Вже кілька місяців вона не швартувалася в порту Родриґеса. Перевезення товарів і пасажирів зараз виконує Фреґат, пароплав всемогутньої Британсько-Індійської пароплавної компанії, представником якої у Порт-Луї є дядько Людовік. Цей пароплав привозить пошту, листи, які щотижня мені пише Лаура, в них йдеться про хворобу Мем. Останній лист Лаури датований 2 квітня 1921 року, він ще тривожніший, я тримаю конверт у руці, не наважуюсь розпечатати його. Чекаю під навісом на причалі, серед метушні моряків і докерів, дивлячись на хмари, які збираються над морем. Кажуть, що насувається буря, барометр падає все нижче й нижче. Близько першої пополудні, коли стає спокійніше, розпечатую листа, читаю перші рядки, від яких стає недобре:

«Мій дорогий Алі, коли тебе знайде цей лист, якщо він узагалі знайде тебе, я не знаю, чи Мем ще буде на цьому світі…»

В очах темніє. Я знаю, що зараз усе вже скінчилося. Більше ніщо не втримає мене тут, тому що Мем зле. Фреґат буде в порту за кілька днів, я їду додому. Надсилаю Лаурі телеграму, аби повідомити, що я повертаюся, але в душі — тиша, це відчуття всюди супроводжує мене.

Буря розпочалася сьогодні вночі, я прокинувся від тривоги: спочатку серед чорної задухи подув повільний впертий вітер. Вранці я побачив хмари, що рваними клаптями мчать над долиною, крізь просвіти у хмарах прозирає сонце. Заховавшись у хижці, слухаю, як на скелях реве море, гуркіт жахливий, майже тваринний, я розумію, що на острів насувається ураган. Зволікати не варто. Беру свій солдатський мішок і, залишивши у хижі інші речі, підіймаюсь пагорбом до піку Венери. Під час урагану єдиним надійним місцем на острові є лише споруда телеграфу.

Коли я дістаюся до сірих ангарів, бачу там велике скупчення людей, що мешкають по сусідству: чоловіки, жінки, діти, навіть собаки і свині, яких господарі забрали із собою. Індус, службовець телеграфу, оголошує, що барометр упав нижче 30. Опівдні вітер із завиванням налітає на пік Венери. Будівлі починають тремтіти, гасне світло. Злива з гуркотом водоспаду обрушується на залізну обшивку стін і даху. Хтось запалює морський ліхтар, від світла якого на обличчя присутніх падають химерні тіні.

Ураган триває цілий день. Увечері, виснажені, під завивання вітру і скрегіт металевих конструкцій будинків, ми засинаємо на підлозі ангара.

На світанку я просинаюся від тиші. Вітер вщух, але чути ревіння моря на рифах. Люди зібралися на виступі перед головним корпусом телеграфу. Коли я наближаюся, то розумію, на що вони дивляться: на кораловому рифі, перед піком