Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

— Ти збираєшся їхати, так?

Я підшукую відповідь, яка її заспокоїть, але вона повторює:

— Ти невдовзі поїдеш, так? Скажи мені правду.

Не чекаючи моєї відповіді, тому що вона знає її, вона дратується:

— Чому ти нічого не кажеш? Чому я повинна дізнаватися про все від інших?

Спочатку вона вагається, потім:

— Ця жінка, там, з якою ти живеш, як дикун! І цей безглуздий скарб, який ти так затято шукаєш!

Звідки вона все це знає? Хто їй сказав про Уму?

— Ми ніколи не станемо такими, як раніше, більше ніколи для нас тут не буде місця!

Мені зле від цих слів, тому що я знаю, що це правда. Я кажу їй:

— Якраз для цього мені й потрібно їхати. Саме для цього я мушу добитися свого.

Як їй про це сказати? Але вона вже опанувала себе. Витирає сльози тильною стороною руки, по-дитячому сякається. Ось і наш будинок у Форест-Сайді, похмурий, схожий на човен, що через повінь так і залишився на вершині пагорба.

Цього вечора після вечері з Мем Лаура повеселіла. На веранді ми говоримо про подорож, про скарб. Лаура каже грайливим тоном:

— Коли ти знайдеш скарб, ми приїдемо до тебе. У нас буде ферма, ми працюватимемо, як перші місіонери в Трансваалі.

Таким чином ми починаємо мріяти вголос, як колись на горищі у Букані. Розмовляємо про ту ферму, про худобу, яка у нас буде, тому що все розпочнеться без банкірів і адвокатів. Серед батькових книг я знайшов оповідання Франсуа Леґа, читаю уривки, де йдеться про флору, про клімат, про красу Родриґеса.

Приваблена нашими голосами, зі своєї кімнати виходить Мем. Іде до нас, її обличчя, освітлене корабельним ліхтарем, виглядає таким молодим, таким гарним, як у часи в Букані, коли вона пояснювала нам граматику чи читала уривки зі Святого Письма. Вона слухає наші безглузді розмови, наші плани, потому обіймає нас, притискає до себе: «Усе це лише мрії».

Але старий напівзруйнований будинок у Форест-Сайді цієї ночі став кораблем, хитаючись і стогнучи під тихим дощем, він долає море, аби нарешті пристати до нового берега.

Коли я побачив Зету, то зрозумів, що після стількох років поневірянь, я нарешті отримав свободу і повернувся до життя. Я на своєму колишньому місці, на кормі, поруч з капітаном Бредмером, що сидить у кріслі, пригвинченому до містка. Вже дві доби ми з попутним вітром ідемо вздовж двадцятої паралелі на північний cхід. Коли сонце високо в небі, капітан підіймається зі свого крісла і, як колись, обертається до мене: «Чи не бажає пан спробувати?»

Ми наче й не припиняли плавати разом увесь цей час. Стоячи босоніж на містку, вчепившись в стерно, я відчуваю себе щасливим. На палубі — нікого, лише два коморські матроси з білими тюрбанами на головах. Мені подобається знову чути вітер у вантах, бачити, як ніс вітрильника здіймається над хвилями. Мені здається, що Зета летить до того місця на горизонті, де народжується небо.

Здається, лише вчора я вперше плив на Родриґес, стоячи на палубі, я відчуваю, як корабель рухається, наче жива істота, долаючи важкі хвилі під форштевнем, відчуваю смак соли на губах, тишу, море. Так, я вірю, що ніколи не сходив з цього місця, не покидав стерна Зети, весь час продовжуючи плавання, мета якого постійно віддаляється, а решта — лише химера, сон. Сон про золото Невідомого Корсара в яру Англійської затоки, сон про кохання з Умою, про її тіло кольору лави, про воду в лаґунах, морських птахів. Сон про війну, крижані ночі у Фландрії, дощі на березі Анкру, Сомми, газові хмари і спалахи від вибухів снарядів.

Коли сонце сідає за нами, і я помічаю на воді тіні від вітрил, капітан Бредмер стає до керма. Стоїть, через сонячні відблиски на воді хмурить своє червоне обличчя, він зовсім не змінився. Я ні про що його не запитую, він сам розповідає про смерть стернового.

«Це було у шістнадцятому році чи може на початку сімнадцятого… Ми причалювали до Аґалеґа, коли він захворів. Лихоманка, пронос, марення. Прийшов лікар, оголосив карантин, тому що то був тиф… Вони боялися інфекції. Він не міг ні їсти, ні пити. Помер наступного дня, лікар так і не прийшов… Тоді, пане, я розлютився. Тому що ми їм не потрібні, я викинув усі їхні товари в море, перед островом, і ми пішли на південь, до Святого Брендона… він казав, що там він хотів закінчити життя… там ми причепили камінь йому до ніг, там опустили його в море, поблизу рифів, де глибина сягає сотні сажнів, а вода така блакитна… Коли він зник, ми прочитали молитви, а я сказав: стерновий, друже мій, ось ти і вдома, назавжди. Мир останкам твоїм. А інші сказали: „Амінь“… Два дні ми стояли біля атолу, погода була гарна, на небі — ні хмаринки, море було таким тихим… Ми стояли і дивилися на птахів, і черепахи плавали довкола корабля… потім упіймали кілька черепах, аби закоптити їх і пішли звідти».

Голос його зривається, вітер заглушує його. Старий чоловік дивиться прямо перед собою, кудись вище сповнених вітру вітрил. У світлі дня, що завершується, його обличчя стає обличчям стомленого чоловіка, якому байдуже, що буде далі. Тепер я розумію, що помилився: історія — завершена, тут і всюди світ більше не той. Відбулися війни, лиходійства, наруга, через це життя розладналося.

— А зараз, дивно, але я не знайшов собі стернового. Той знав про море все аж до самого Оману… Зараз корабель наче не знає, куди йому йти… Дивно, чи не так? Він був на ньому хазяїном, тримав його в руках…

Отож, дивлячись на це прекрасне море, на сліпучий пінний слід, залишений на непроникній товщі води, я знову відчуваю тривогу. Мені лячно знову опинитися на Родриґесі, лячно від того, що я там побачу. Де Ума? Обидва листи, які я написав їй, перший з Лондона, перед відправкою до Фландрій, другий — з військового шпиталю у Сасексі, залишилися без відповіді. Чи ж дійшли вони? І, взагалі, манафам пишуть листи?

Я не спускаюся до трюму на ніч. Загорнувшись у свою ковдру, сплю серед складених на палубі клумаків, поклавши голову на свій солдатський мішок, слухаючи, як вітер і море надимають вітрила. Потім прокидаюся, іду помочитися через фальшборт, сідаю на своє місце, дивлюся на зоряне небо. Який же він довгий, цей морський час! Кожна наступна година змиває з мене те, що я