Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
— Нашого будинку там більше нема, дядько Людовік усе давно зніс, гадаю, коли ти був на Родриґесі. Він навіть не дочекався, поки судове рішення набере чинности.
Мене душить гнів:
— Але навіщо, як він наважився?
— Він сказав, що хоче використати землю під тростину, що будинок йому не потрібен.
— Яка підступність! Якби я знав про це, якби я був тут…
— Що б ти зробив? Ми нічого не могли зробити. Я все приховала від Мем, аби більше не хвилювати її. Вона б не знесла звістки про ту затятість, з якою він зніс наш будинок.
До болю в очах вдивляюся у найкращий у світі краєвид, прибуває освітлене сонцем море, видовжується тінь Вежі Тамарен. Прикипаю очима до берегів Буканського урочища, мені здається, що там я щось бачу, ніби шрам серед чагарників, там, де був будинок і сад, і темну пляму яруги, куди ми ходили мріяти, усівшись на гілках старого дерева. Лаура ще щось каже, аби заспокоїти мене. Її голос розважливий, хвилювання вляглося.
— Знаєш, зараз це вже не важить, те, що будинку нема. Це — в минулому, це вже інше життя. Найважливіше, що ти повернувся, і потім Мем постаріла, у неї є тільки ми. Що таке будинок? Стара, дірява і трухлява комора, що протікала в дощ. Не треба шкодувати за ним.
Але я кажу глухим від гніву голосом:
— Ні, я не зможу його забути, я ніколи його не забуду!
Знову й знову, невідривно, я дивлюся на краєвид, що застиг на краю мінливого неба. Роздивляюся кожну дрібницю, кожну купу дерев, від гирла Чорної річки до Тамарен. На березі видно дими вогнищ, з боку Великої Чорної річки, Ґолетти. Можливо, десь там сидить Дені, як колись, біля хижі старого Кука, і мені здається, якщо придивитися, то у тому золотому серпанку, який заливає берег і море, я розрізняю дитячі постаті, це ми дітьми бігаємо серед високих трав, босі, з подряпаними обличчями, у порваному одязі, в цьому безмежному світі, чекаємо, коли в передвечір’ї над таємницею Мананави з’являться два фаетони.
Насолода від повернення швидко випарувалася. Все знову розпочалось з того місця у конторі W.W. West, яке я займав колись давно і яке залишив, як вважають, аби піти на війну. Знову запах пилу, знову волога спека, що проникає крізь віконниці разом з гамором Рампар-Стрит. Байдужі службовці, клієнти, торговці, рахівники… Для всього цього люду нічого не змінилося. Світ не зрушив з місця. Однак якось 1913 року, як каже Лаура, у часи, коли я був на Родриґесі, зголоднілі люди, доведені до відчаю злиднями, зібралися на вокзалі — юрба індусів, чорних з плантацій, жінок у ґанні з дітьми на руках, усі мовчки, без галасу, стояли перед будинком вокзалу і чекали на прибуття потяга з верхів’їв, того, який щодня з Вакоа і Курепіпе привозить білих: власників банків, крамниць і плантацій. Вони довго чекали на них, спочатку терпляче, потім, мірою часу, що спливав, з усе більшою злістю, з усе більшим відчаєм. Що б було, якби білі приїхали того дня? Але попереджені про небезпеку, білі не сіли на потяг до Порт-Луї. Залишилися вдома чекати, поки поліція владнає справу. З часом юрба розсіялась. Можливо, тоді пограбували кілька китайських крамниць, кинули кілька камінців у вікна банку «Земельний кредит» чи навіть W.W. West. І все повернулося до норми.
У конторі владарює мій кузен Фердинанд, син дядька Людовіка. Він вдає, що не впізнає мене, ставиться до мене, як до рядового службовця. Я закипаю від гніву і, якщо стримуюся, аби не врізати йому, то це тільки через Лауру, яка дуже хоче, аби я залишився. Як і колись, у кожну вільну мить я притьмом біжу на причал, до порту, до моряків і докерів, до рибного ринку. Чого мені найбільше хотілося, так це побачити Зету, капітана Бредмера і коморця-стернового. Довелося довго чекати у тіні дерев Інтендантства, сподіваючись угледіти, як у порт заходить шхуна з кріслом, прикрученим до палуби. Воно в мені, я вже знаю, що незабаром знову поїду звідси.
У своїй кімнаті у Форест-Сайді вечорами відчиняю стару скриню із заржавілими від часу замками, часу, проведеного в Англійській затоці, читаю папери про скарб, вивчаю плани, схеми, записки, які зібрав і надіслав з Родриґеса перед від’їздом до Європи. Коли дивлюся на них, бачу Уму, її тіло, яке стрімко впірнає в море, пливе, наче риба, тримаючи в руці свій довгий гарпун з вістрям з чорного дерева.
З кожним днем у мені сильнішає бажання повернутися на Родриґес, відчути тишу і спокій долини, побачити небо, хмари, море, які нікому не належать. Хочу втекти від «світських людей», від їхньої злости, пихатости. Відтоді як у номері місцевої газети надрукували статтю «Наші герої у світовій війні», в якій згадали моє прізвище і приписали мені вчинки вже зовсім неймовірного героїзму, ми з Лаурою несподівано почали знаходити наше прізвище серед запрошених на всі свята у Порт-Луї, Курепіпе і Флореалі. Лаура супроводжує мене, одягнена у ту саму стару білу сукню, ми ведемо світські бесіди і танцюємо. Ідемо на Марсове Поле чи випити чаю в чайному салоні «Флора». Я постійно думаю про Уму, про крики птахів, які щодня пролітають над затокою. А тут люди здаються мені несправжніми, вигаданими. Я стомився від цих нещирих почестей. Одного дня, не попередивши Лауру, я скидаю сірий костюм службовця, надягаю свою стару гімнастерку і штани кольору хакі, які привіз з війни, зашмульгані й порвані від постійного перебування в шанцях, чіпляю свої офіцерські погони і нагороди і ввечері, по закінченні роботи в W.W.West, у цьому маскарадному костюмі йду посидіти в чайному салоні «Флора», попередньо випивши кілька келихів араки. Починаючи з того дня великосвітські запрошення припинилися, наче чаклун пошептав.
Але туга, яку я відчуваю, і бажання втекти таки, що Лаура не може не помічати їх. Одного вечора вона зустріла мене на вокзалі в Курепіпе, як колись. Дрібний дощ намочив її сукню і волосся, вона ховається під широким листком. Я кажу їй, що вона схожа на Вірджинію, і вона сміється. Ми йдемо разом з індусами розкислою дорогою, які
