Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
І не наважуюся їй сказати про це, а до речі, це справді аероліти?
Крізь листя мені видно, як блукаючі зорі тихо ковзають по крижаному небу, тягнучи за собою інші світила, інші сонця. Знову буде війна, можливо, небо знову палатиме від вибухів бомб і пожеж.
Ми довго стоїмо під деревами, тісно притулившись одне до одного, намагаємося уникнути знаків долі. Потім небо знову стає спокійним, зірки починають сяяти. Ума не хоче повертатися в гори. Я загортаю її ковдрою і засинаю, сидячи поруч з нею, схожий на непотрібного вартового.
Ума пішла. Під дахом з гілля, з якого скапує роса, залишився лише килимок з вакоа, де вже й слід її вичах. Хочу вірити, що вона повернеться, і, щоб не думати про це, йду до струмка промивати в лотку пісок. Навколо мене гудуть комарі. Пурхають стрижі, перегукуючись своїми глузливими голосами. Час від часу мені здається, що у лісовій гущавині я бачу постать юнки, яка біжить у чагарях. Але це лише мавпи, вони втікають при моїй появі.
Чекаю її цілими днями біля джерела, до якого ми ходили по червоні гуаяви. Чекаю її, граючи на трав’яному пищику, тому що саме так ми домовились виказувати себе. Пригадую, коли я чекав Дені, коли чув скрипучий сиґнал у високих травах, наче тріщить якась дивна комаха: іди, іди, іди…
Але тут ніхто не відповідає. Настає ніч, ховає долину. Видніються тільки гори, що оточують мене, Бриз-Фер, Маккавей і вдалині, перед металевим сяєвом моря — Морн. Разом з припливом здіймається вітер. Пригадую, що казав Кук, коли вітер гудів в ущелині. Він казав: «Слухай! Це стогне Сакалаву, тому що білі скинули його з гори! Це голос великого Сакалаву!» Я слухаю цей плач, дивлячись на світло, що згасає. У мене за спиною червоне каміння кручі ще гаряче, а внизу розкинулася долина з усіма своїми димами. І мені здається, що будь-якої миті в лісі я почую звук кроків Уми, відчую запах її тіла.
Англійські солдати охороняють табір біженців на Чорній річці. Ось уже багато днів ряди колючого дроту оточують табір із забороною заходити чи виходити. Ті, що перебувають у таборі, мешканці Родриґеса, коморці, люди з Дієґо Суареза, з Аґалеґа, кулі з Індії чи Пакистану, чекають перевірки. Ті, чиї папери не оформлені належним чином, будуть змушені повернутися додому, на острови. Цю новину мені повідомив англійський солдат, коли я хотів зайти до табору, аби знайти Уму. У нього за спиною, в куряві між бараками, я помічаю дітей, які бавляться на сонці. Через злидні горять тростинові поля, вони розпалюють у людях гнів, який потьмарює розум.
Довго чекаю перед табором, сподіваючись побачити Уму. Увечері не хочеться повертатися в Мананаву. Ночую на місці нашого зруйнованого будинку, в Букані, під вартою дерева шальта — під нашим деревом добра і зла. Перш ніж заснути, довго слухаю жаб’ячі співи в яру, відчуваю, як разом з появою місяця здіймається вітер з моря і на берегову траву набігають хвилі.
На світанку з’явилися люди з сирдаром, я заховався під своїм деревом, якщо раптом вони прийшли по мене. Але вони шукають не мене. У їхніх руках «мертвяки» — важкі залізні обценьки, за допомогою яких корчують пеньки і витягують із землі великі камені. Вони принесли також кайла, заступи, сокири. З ними приходить купка жінок в ґанні з мотиками на головах. Їх супроводжують два вершники, двоє білих, цих я упізнаю за їхньою манерою всюди командувати. Один із них — мій кузен Фердинанд, інший — англієць, якого я не знаю, можливо десятник. Зі своєї схованки під деревом я не чую, про що вони говорять, але це легко зрозуміти. Вони прийшли скопати останні метри нашої землі, аби посадити на ній тростину. Я байдуже дивлюся на все це. Пригадую відчай, який нас мало не розчавив, коли ми стали вигнанцями, як ми повільно їхали підводою з меблями і валізами прямою курною дорогою. Пригадую гнів, від якого тремтів голос Лаури, коли вона затято повторювала, і Мем, яка більше не протестувала: «Я хочу, аби він помер!» Це стосувалося дядька Людовіка. Тепер здається, наче все це було в іншому житті. Обидва вершники поїхали, зі своєї схованки я чую приглушені листям удари кайла об землю, брязкіт «мертвяків» на скелях, а також пісню чорношкірих, повільну й сумну пісню працюючих негрів.
Коли сонце опиняється в зеніті, я відчуваю голод, іду в ліс на пошуки ґуаяви і каштанових фісташок. У мене стискається серце від думки, що моя Ума ув’язнена в таборі, куди вона пішла заради брата. З висоти пагорба я бачу дими, які здіймаються над табором біля Чорної річки.
Під вечір я побачив на дорозі куряву, здійняту довгою колоною вантажівок, яка прямує до Порт-Луї. Я вибігаю на дорогу, коли проїжджають останні машини. За відкинутим через спеку брезентом помічаю обличчя — темні, зморені, вкриті курявою. Здогадуюсь, що вивозять біженців, Уму вивозять геть, байдуже куди, аби тільки вкинути їх у трюми і вивезти звідси на батьківщину, аби вони більше не просили води, рису, роботи, аби більше не підпалювали поля білих. Якийсь час біжу дорогою у куряві, від якої нічого не видно, потім, захеканий, зупиняюся від гострого болю в боку. На мене дивляться дорослі, діти і нічого не розуміють.
Я довго блукаю вздовж берега. Наді мною здіймається Турель, що своєю обрубаною скелею нагадує вишку вартового. Продираючись крізь чагарники, підіймаюся на Зірку, опиняюся на тому самому місці, з якого тридцять років тому спостерігав, як налетів ураган, який зруйнував наш дім. З-за обрію за моєю спиною насуваються тумани, дими, обтяжені водою і блискавицями грозові хмари. Мені здається, що зараз я справді чую свист вітру і грім катастрофи, яка вже лютує.
Як я дійшов до Порт-Луї? Ішов у напрямку військових вантажівок під пекучим сонцем до повного виснаження. Їв те, що знаходив край дороги: тростину, що впала з підводи, купку рису, миску кіру, яку мені давали то в одній, то в іншій хижі. Обходив села,
