Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Нічого й казати, що ми більше не пробували проникнути в скарбницю царя Соломона. Отямившись після жахів, які нам довелося пережити, на що знадобилося сорок вісім годин, ми спустилися у величезну копальню з надією знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, пройшов дощ і змив наші сліди, а по-друге, схили колосальної копальні були помережані норами мурашкоїдів та інших тварин. Незбагненно було вгадати, якій із цих нір ми зобов’язані своїм порятунком. Перед поверненням в Луу ми ще раз обдивилися чудеса сталактитової печери і навіть, під впливом якогось дивного неспокою, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з почуттям, яке мені важко було б описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка недавно відрізувала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежали за цією стіною, про таємничу стару відьму і про прекрасну дівчину, вхід до чиєї гробниці був назавжди закритий. Я кажу, що ми дивилися на “кам’яну стіну”, тому що, як ми не шукали, не могли виявити ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не могли відкрити секрету механізму, що приводив їх у дію, отож він утрачений тепер навіки. Безперечно, це був якийсь чудовий механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, яка його створила. Вважаю, що іншого такого не знайти в усьому світі.

Нарешті ми з почуттям роздратування відмовилися від дальших спроб. Якби навіть кам’яна брила раптом піднялася перед нашими очима, у нас, певно, не вистачило б мужності переступити через спотворені останки Гагули і знову вступити в скарбницю. Ні, навіть повна і безумовна упевненість у тому, що ми станемо власниками сили-силенної алмазів, не могла б змусити нас зважитися на такий крок. І все одно я мало не плакав з досади, думаючи про те, які там лишаються скарби, — ймовірно, найбільші скарби, які були коли-небудь зібрані в одному місці протягом усієї історії людства. Але робити було нічого. Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю, що мала товщу п’ять футів. Отож ми покинули це похмуре місце. Можливо, в далекому майбутньому, коли настане вік, який іще не народився, щасливіший дослідник наткнеться випадково на секрет потайних дверей, мовить магічне “Сезам, одчинись!”63 і затопить світ коштовностями. Але все ж мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних ящиках, ніколи не судилося прикрашати білосніжні шиї земних красунь. Поки існує світ, вони лежатимуть там, пов’язані холодними путами смерті з кістками Фулати.

Ми пішли, розчаровано зітхнувши, і наступного дня вирушили назад у Луу. Треба сказати, що з нашого боку було дуже невдячно почуватися розчарованими, тому що, як, певно, пам’ятає читач, перед тим, як ми полишили свою в’язницю, мені спала в голову щаслива думка наповнити на всякий випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовного каміння загубилося, коли ми котилися схилом ями, у тому числі більша частина великих алмазів, які я поклав зверху. Але й так їх лишилося досить багато, включаючи вісімнадцять великих камінців вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці вціліло ще досить коштовностей, аби зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то, в усякому випадку, досить багатими людьми, та ще щоб при цьому у кожного з нас трьох лишилося по ліпшій колекції алмазів у Європі. Так що не можна сказати, що нам зовсім не пощастило.

Після повернення в Луу нас дуже тепло й сердечно прийняв Ігнозі, якого ми побачили при доброму здоров’ї. Він був дуже зайнятий зміцненням своєї влади І реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із величезною цікавістю вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

— Підійди сюди, — покликав він пристарілого індуну (старійшину) з числа своїх наближених, які сиділи на такій відстані, щоб їм не було чутно нашої розмови.

Старий підвівся, наблизився до нас, привітав короля і сів.

— Ти старий, — сказав Ігнозі.

— Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися одного й того ж дня.

— Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли ти був дитям?

— Так, королю, мій поведителю!

— Чи була вона і той час молода, як ти?

— Ні, королю, мій повелителю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, — стара, зморщена, дуже огидна і повна злості.

— Її більше нема. Вона померла;

— Так, о королю! Тоді давнє прокляття знято з нашої землі.

— Іди!

— Куум! Я іду, о Чорне Щеня, що перегризло пельку старому собаці. Куум!

— Ви бачите, брати мої, сказав Ігнозі, це була таємнича жінка, і я радію, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, можливо, знайшла б який-небудь спосіб убити мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб посадити на трон Твалу, якого любило її серце. Тепер продовжуйте вашу розповідь, подібну якій не доводилося слухати нікому!

Розповівши йому Історію нашого порятунку, я, як ми заздалегідь домовилися межи собою, скористався зручним випадком, аби сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

— А тепер, Ігнозі, настав час попрощатися з тобою і знову вирушити в далеку дорогу, на пошуки своєї країни. Слухай же, Ігнозі, ти прийшов із нами сюди як слуга, а тепер ми лишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас вдячність, то не забувай ніколи чинити так, як ти обіцяв нам. Прав справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти будеш благоденствувати. Завтра на світанку ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів,