Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Чудовий у сера Генрі характер — дуже спокійний і сильний.

Так услід за ніччю тягнувся день, якщо взагалі можливо вживати ці слова, коли мова йде про суцільну, непроглядну ніч. Коли я запалив сірника, щоб подивитися, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знову приступили до їжі й пиття, і в цей час мені прийшла в голову несподівана думка.

— Чому, — сказав я, — повітря тут увесь час залишається свіжим? Тут задушливо, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже мій! — вигукнув Гуд, скочивши на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала абсолютно дивовижну переміну в нашому становищі. По хвильці всі ми, пересуваючись плазом, рачки, ретельно обмацували скелю в пошуках бодай слабкої тяги. Раптом мій запал на мить погас. Моя рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години тривали наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх, відчаївшись і добряче постраждавши від того, що в темноті ми безперестанно натикалися то на слонові бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд іще продовжував пошуки, кажучи досить бадьоро, що це все ж ліпше, ніж бездіяти.

— Послухайте-но, друзі, сказав він раптом якимсь дивним, придавленим голосом, — підійдіть сюди!

Нічого й говорити, що ми, спотикаючись і зіштовхуючись у темноті, кинулися до нього без зволікання.

— Квотермейн, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, чи відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут проходить повітря.

— А тепер слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою, г полум’я надії спалахнуло в наших серцях: звук був глухий.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що перебуваємо в далекому кутку кімнати: мабуть, досі ми ще ні разу не діставалися до цього місця, під яким, безперечно, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно обдивилися долівку. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею долівки, було врізане кам’яне кільце. Ми не мовили жодного слова, оскільки були надто схвильовані, і серця наші так шалено забилися надією, що ми не спроможні були говорити.

Гуд мав ножа, на якому був гачок, за допомогою якого дістають камінчики, що застрягають у кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок під кільце, і він почав піднімати його дуже обережно, оскільки боявся зламати гачок. Кільце почало рухатися. Оскільки воно було зроблене з каміння, то, незважаючи на те, що пролежало багато століть, його все ж можна було зрушити з місця, чого б не вдалося здійснити, коли б кільце зробили із заліза. Незабаром воно зайняло вертикальне положення. Тоді Гуд просунув у кільце руки і почав смикати його з усіх сил, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — сказав я, палаючи нетерпінням.

Положення каменя якраз у кутку було таке, що двоє не могли водночас узятися за кільце. Я ухопився за нього і напружив усі сили, але марно.

Тоді сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову взяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А тепер, Куртіс, — сказав він, — беріться за роботу. Вам доведеться попрацювати всерйоз, а сили у вас вистачить на двох. Постривайте-но. — І, знявши шийну хустку з міцного чорного шовку, яку уперто продовжував носити, він пропустив її крізь кільце. — Квотермейн, ухопіться руками за Куртіса і смикайте з усієї сили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну силу, те ж саме зробили і ми з Гудом, приклавши сили, які нам відпустила природа.

— Тягніть! Тягніть! Він піддається! — вигукнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально почув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що відкривалася, потік повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо, перекинувшись навзнак, на долівці, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, певно, ніколи сила не приносила більшої користі людині.

— Запаліть сірника, Квотермейн, — сказав він, як тільки ми піднялися і трохи віддихалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — дякувати богові! — побачили перший приступ кам’яних сходів.

— Що ж ми тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося цими сходами і довіримося провидінню.

— Постривайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейн, захопіть рештки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я почав навпомацки пробиратися назад до того місця, де ми сиділи, притулившись до ящиків, і по дорозі мені прийшла в голову несподівана думка. Протягом останніх двадцяти чотирьох годин ми мало думали про алмази, сама думка про них здавалася нам нестерпною, оскільки саме вони призвели нас до загибелі. Проте, подумав я, мабуть, не завадить захопити з собою кілька штук на випадок, якщо нам удасться вибратися з цієї жахливої діри. Тому я запустив руку у перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, захопивши на завершення — і це була щаслива ідея — кілька пригорщ крупних камінців із третього ящика.

— Послухайте-но, друзі, вигукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— О, чорт би забрав ці алмази! — відгукнувся сер Генрі. — Сподіваюся, що я ніколи більше не побачу жодного.

Щодо Гуда, то він зовсім не відповів. Я думаю, що він був зайнятий останками нещасної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно вдома і розмірковуєш про величезне, незчисленне багатство, яке ми