Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

До того як перекласти ці слова серу Генрі, в якого в руках була лампа, я не міг стерпіти і запитав її, звідки вона це знає, якщо сюди ніхто не заходив відтоді, як тут побувала біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазан, ти, який не спить ночами! — насмішкувато відповіла Гагула. — І ви, ті, хто живе на зірках! Хіба ви не знаєте, що в деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цьому кутку, Куртіс, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Хелло, друзі! — загукав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Подивіться-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напіввідкрите вікно, було три кам’яні ящики, кожен площею на два фути. Два з них були покриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика, який був одкритий.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим голосом од хвилювання, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися вниз, але спочатку нічого не могли розрізнити через срібне сяяння, що осліпило нас. Коли ж наші очі з ним освоїлися, ми побачили, що цей ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більша частина яких була значної величини. Я нахилився і взяв кілька штук у руку. Сумнівів не лишалося: це були алмази. Вони мали ту легко пізнавану на дотик, властиву їм одним, особливу слизькість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад у ящик.

— Ми найбагатші люди у світі! — вигукнув я. — Монте-Крісто проти нас бідняк.

— Ми начинимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із поблідлими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруг лампи, що кидала світло на блискуче коштовне каміння, наче змовники, які збираються здійснити злочин, а не найщасливіші люди на світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — злорадно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно гасаючи по скарбниці, як величезний кажан. — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки хочете, любуйтеся ним, занурюйте в нього свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

Цієї миті ці останні слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестямно реготати, не усвідомлюючи, з чого вони сміються. Ми стояли й надривалися від сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази. Їх було знайдено для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тому величезному колодязі й складено було також для нас якоюсь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було написано ієрогліфами на ще помітних рештках воску, який прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломонові, ні Давидові, ні да Сильвестра, нікому на світі. Вони належали нам. Перед нами виблискувало каміння вартістю мільйони фунтів стерлінгів і лежали купи золота і слонової кістки на тисячі і тисячі фунтів. Вони тільки чекали, щоб ми їх забрали.

Раптом наш істеричний напад припинився, і ми перестали реготати.

— Одкрийте інші ящики, білі люди, — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше. Беріть його, білі повелителі! Ха! Ха! Беріть його більше, більше!

Під її вигуки ми взялися зривати кам’яні кришки з двох інших ящиків, у глибині душі відчуваючи, що блюзнірствуємо, ламаючи печаті, які їх скріплювали.

Ура! Вони були повні також, повні до країв, у крайньому разі другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідси жодного каменя у свій мішок Із козиної шкури. Що стосується третього, він був наповнений лише на одну чверть, але каміння в ньому було відбірне, не менше ніж на двадцять каратів кожне, а деяке було завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що багато великих камінців мали жовтуватий відтінок, тобто були “з кольором”, як кажуть у Кімберлі.

Але ми не бачили страшного, злорадного погляду, кинутого на нас Гагулою, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзла зі скарбниці, щоб рушити далі по проходу, до висічених у скелі потаємних дверей.

Тс! Що це таке! До нас долітає крик, він лунає під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугван! На допомогу! На допомогу! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! Або…

— Допоможіть, допоможіть! Вона вдарила мене ножем!

Ми біжимо проходом, і ось що ми бачимо при світлі лампи: кам’яні двері повільно опускаються і вже перебувають футів за три від долівки. Біля них у відчайдушній боротьбі зчепилися Фулата й Гагула. Відважна дівчина обливається кров’ю, але, незважаючи на це, вона тримає стару чаклунку, яка захищається, як дика кішка! Ах! Вона вирвалася! Фулата падає, а Гагула кидається ниць на долівку і, звиваючись, наче змія, протискується крізь щілину під каменем, що опускається. Вона під ним. О боже! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо кричить од нелюдського болю. Усе нижче й нижче опускається скеля, і всі її тридцять тонн повільно придушують до долівки потворне тіло чаклунки. Останній відчайдушний крик, такий, якого нам ніколи не доводилося чути, тоді хрускіт роздавлених кісток, од якого холоне в жилах кров, і кам’яні двері зачиняються якраз у ту мить, коли ми зі всього розбігу вдаряємося у них.

Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули проштрикнув її груди, і я зразу побачив, що смерть її недалеко.

— О Бугван! Я помираю! — задихаючись прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла… я не бачила її, мені було погано… Камінь почав опускатися; потім