Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

таким чином залишали, може здатися дивною подібна байдужість до нього. Проте якби тобі самому довелося провести годин двадцять вісім у такому місці, майже без їжі і пиття, то й тобі не захотілося б обтяжуватися алмазами, перед тим як спуститися у невідомі надра землі, у безумній надії уникнути тяжкої смерті. Якби протягом усього мого життя не стало для мене звичкою ніколи не кидати того, що може знадобитися, то, звичайно, і я б не потурбувався про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходіть же, Квотермейн, — сказав сер Генрі, який уже стояв на першому приступі кам’яних сходів. — Спокійно! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися жахлива яма, — зауважив я.

— Скоріше там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, повільно спускаючись по сходах й рахуючи на ходу східці.

Відрахувавши п’ятнадцять східців, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягши краю сходів, я засвітив одного з останніх сірників. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, звідки ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці й погас. Тут виникла складна проблема — у який бік нам повернути. Звичайно, зовсім неможливо було вгадати, що це були за тунелі і куди вони ведуть, а проте імовірно, що один із них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам чинити, поки Гуд раптом не згадав, що, коли я запалив сірника, потяг повітря у проході відхилив полум’я ліворуч.

— Ходімо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну й обережно намацуючи ґрунт, до того як ступити хоча крок, вирушили в нашу страшну дорогу, віддаляючись од клятої скарбниці. Якщо туди судилося коли-небудь прийти людині, що, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, він знайде відкритий ящик із коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли, пробираючись навпомацки по тунелю, майже чверть години, як раптом він зробив крутий поворот. Мабуть, ми дійшли до його перехрещення з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через деякий час нам довелося звернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, із якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що являли собою ці проходи, але ми вирішили, що це, мабуть, стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені в різних напрямках, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися абсолютно виснажені. Наші серця стискалися від усвідомлення того, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідний залишок білтонга і випили останній ковток води, тому що в нас зовсім пересохло в роті. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті у пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути у пітьмі незліченних тунелів.

Коли ми стояли таким чином, абсолютно пригнічені, мені здалося, що я упіймав якийсь звук, і попросив моїх супутників прислухатися. Це був, щоправда, дуже слабкий і дуже далекий, але все ж дійсно дзюркотливий звук, тому що мої супутники почули його також. Нема слів, якими можна було б описати блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин, проведених серед повної, мертвої тиші, до нашого слуху долинув цей звук.

— Присягаюся небом — це тече вода! — промовив Гуд. — Ходімо вперед.

І ми знову рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше пробираючись уздовж кам’яної стіни. Ідучи вперед, ми чули, як цей звук ставав усе гучнішим і гучнішим, поки нарешті у тиші він не видався нам дуже голосним. Уперед, усе вперед. Тепер помилки бути не могло — ми виразно чули шум стрімкої проточної води. І все ж у який спосіб могла опинитися проточна вода у надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що він відчуває запах води.

— Ідіть обережно, Гуд, — сказав сер Генрі, ми, напевно, вже недалеко від неї.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — гукали ми у смертельному переляці.

На нашу велику радість, до нас долинув задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я ухопився за скелю. Запаліть сірника, щоб показати мені, де ви перебуваєте.

Я квапливо запалив останнього сірника. Його слабке мерехтіння освітило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли роздивитися, чи широка ця ріка, але на деякій відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягти мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім ми почули сплеск — це плив Гуд, відчайдушно борючись із течією. Іще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — мовив він, жадібно хапаючи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не схопився за цю скелю і не вмів би плавати, мені настав би кінець. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Зрозуміло було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, усі ми досита напилися води з підземної ріки, як виявилося, прісної і приємної на смак, і змили, наскільки можливо, бруд зі своїх облич, а тоді покинули береги цього африканського Стіксу62 і пішли назад по тунелю. Гуд, із мокрого одягу якого безперервно капала вода, йшов попереду. Нарешті ми дісталися до