Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Цегляний, під червоною черепицею будинок, яким закінчувалася Залізнична вулиця, поринув у глибокий сон. До ранку тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Серед явірських модниць, які користувалися послугами Марти Стефанівни, були жінки двох категорій: так звані «східниці» (класифікація Марти Стефанівни), тобто ті, що приїхали сюди із східних областей країни після возз'єднання Закарпаття з Україною, і «західниці» — корінні жителі Явора І ті, і другі були різноманітними за своїм складом. У другій категорії, в категорії «західниць», переважали давні замовниці Марти Стефанівни — дружини явірських лікарів, професорів, директорів і головних інженерів підприємств, артистів й музикантів, і дружини тих, не вмираючих і в наші дні, фінансових спритників, які вміють робити гроші з повітря.

Перша категорія, категорія так званих «східниць», частково складалася з дружин деяких відставних офіцерів, що на старість влаштувалися під теплим явірським сонцем, і військовослужбовців, розквартированих у Яворі та на його околицях. Марта Стефанівна безцеремонно грабувала любительок добре одягтися. Багато хто це добре знав, але що вдієш! Ніхто в Яворі не може зробити плаття так, як шиє Марта Стефанівна! Ніхто не вигадає такого фасону, який легко народжується в її невичерпній на вигадки голові! Від замовниць у Марти Стефанівни не було відбою. Колишній монашці Марії довелося завести спеціальну книгу, на сторінках якої вона «ставила на чергу» поклонниць кравецького таланту Марти Стефанівни. Деякі замовниці, ті, кому хотілося якомога швидше похизуватися в нарядах, зроблених руками Марти Стефанівни, примушені були не тільки дорого платити, але й, крім плати, вдаватися до різного роду вигадок: Марті Стефанівні приносили в подарунок рідкісної розцвітки рукавички, ювелірні дрібнички. Їй влаштовували «по своїй ціні» відріз якоїсь незвичайної шерсті, найновішої моделі туфлі, дефіцитну цигейку. І все це робилося для того, щоб заслужити особливу увагу кравчихи.

Ранок наступного дня був недільним і через те дуже важким для Марти Стефанівни. Як тільки зійшло сонце, до її будинку попливли замовниці. Одна за одною вони атакували невиспану, ще не одягнену і не зачесану, в халаті й домашніх туфлях, дуже напахану, можна сказати, вимочену в «Білому бузку» кравчиху. І всі замовниці, догідливо посміхаючись, соромливо і ніжно питали: «Готове»? Усім вона відповідала одне: «На жаль, ще не готове. В мене останніми днями так болить голова, що хоч на стіну лізь». Замовниці не ображалися, не впадали в розпач, не гнівалися. Вони робили вигляд, що вірили кравчисі. Сьогодні не готове, то буде готове завтра. Можна потерпіти один день. Але добре, якщо тільки один день, а раптом… Одна з замовниць поспішила задобрити Марту Стефанівну і виклала їй всі суботні новини: яка доповідь була в офіцерському клубі, хто з ким танцював на вчорашньому весняному балу, кому повезло двічі кружляти у вальсі з симпатичним Волковим, генералом, що приїхав у відрядження зі штабу Військового округу, хто з льотчиків одержав подяку в наказі за висотно-тренувальний політ. Марта Стефанівна, відверто нетерпляче димлячи сигаретою, слухала балакучу замовницю. Але швидко її базікання надокучило. Сказавши, що плаття буде обов'язково готове завтра, Марта Стефанівна безцеремонно випровадила майоршу на вулицю.

Повернувшись у будинок, Марта Стефанівна наказала Марії замкнути хвіртку і всім замовницям відповідати, що хазяйки немає вдома, буде після обіду, не раніше.

Зазирнувши по дорозі в дзеркало, певна, що в її розпорядженні весь недільний ранок, вона із спокійною душею підійшла до дверей, за якими спав Криж, легенько постукала і співуче запитала свого дорогого рідкого гостя, спить він чи не спить і чи можна до нього зайти. Двері розчинилися навстіж, і перед здивованою і прикро враженою Мартою Стефанівною з'явився її гість у такому вигляді, на який вона ніяк не розраховувала. Він був уже в костюмі, а в руках тримав свій фібровий непоказний чемоданчик.

— Ти куди, Любомире? — затурбувалася хазяйка.

— Справи, Марточко, справи.

— Які ж у тебе справи в неділю, ти ж сьогодні не працюєш у магазині.

— Є справи і немагазинні.

— Хоч би поснідав… Залишся, Любомире!

Криж подивився на годинник, подумав і сказав, що для сніданку в нього ще знайдеться час.

За сніданком, пережовуючи апетитно підсушений у коров'ячому маслі шматочок білого хліба, Криж загадково усміхнувся:

— Марточко, в мене є для тебе ще один великий сюрприз.

— Знову? Який? Чемоданний?

— Угадала.

На цей раз він не примусив довго себе просити, витяг з-під стола чемодан, який замінює багатьом службовцям такого скромного рангу, як Криж, портфель і пересувну кладовку, і, поставивши його собі на коліна, урочисто розкрив. Марта Стефанівна побачила не книги, а портативний магнітофон. Криж мовчки включив магнітофон, і почувся могутній бас Марти Стефанівни, а потім і голос її останньої замовниці, майорші, яка розповідала їй усі суботні новини військового містечка. Боже мій, як серйозно вона розповідала і як смішно тепер слухати все це, відтворене на плівці!

— Ну, чим не сюрприз? — закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.

— Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!

— Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.

— Навіщо?

— Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.

Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.

— Відішли монашку до міста в якій-небудь справі, — наказав він.

Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.

— Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, — сказав він. — Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку