Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Добрий час, Міхай! — напівголосно російською мовою сказав Файн слова пароля. — Ти живий, здоровий?

Мисливець і звіролов, певно, був не з боязких — не відсахнувся від стіжка, не впустив корзини, не закричав. Він вийняв люльку з рота, відгукнувся:

— Поки що, дякувати богові, живий і здоровий. Того й вам, добрий чоловіче, бажаю.

Обмінявшись паролем, Файн виповз із своєї нори, подав лісникові руку.

— Здрастуйте, Міхай, здрастуйте! Я — «Чорногорець». Радий вас бачити.

— Ви «Чорногорець»? — з відвертим здивуванням спитав румун.

— Так, «Глухар», це я. В будинку немає сторонніх?

— Ні. Я теж радий, — схаменувся хазяїн лісової хатинки, показуючи міцні, не з'їдені часом зуби. — Заходьте, гостем будете.

— Я до вас ненадовго. Іду на той бік, — Файн махнув рукою на північний захід. — Не забув туди дороги?

— Як можна?

— Ну, гаразд, ходімо до хати, поговоримо…

Через кілька днів під покровом вечірніх сутінок Файн і його провідник, обидва на лижах, рівномірно розподіливши спорядження, рушили в дорогу, взявши курс на Чорний потік, що лежав по той бік прикордонного хребта, на радянській землі. До ночі вони вийшли на водорозділ. До кордону залишалося кілька сот метрів.

— Досить! — сказав провідник. — Привал!

Відпочивши, «Глухар» вийняв з рюкзака чотири добре вироблені ведмежі лапи.

— Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

— Тепер вважайте ж! — повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. — Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

— Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. — Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Важким, повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.

Смолярчук завжди охоче бував на цій високогірній заставі, найдальшій і, мабуть, найглухішій на всій течії Тиси, йому, сибіряку, алтайцю, подобався цей незайманий, дикий куточок карпатської землі: своєю суворою красою він нагадував рідні місця.

Чорнопотіцька застава розташована на висоті понад тисячу метрів, у вузькій гірській ущелині, на самому березі бурхливої річечки, що несе свої води по неглибокій вимоїні, поверх кам'яних відшліфованих брил. В ущелині було так тісно, що всі будівлі застави — казарма, будинок, де жили офіцери, лазня, конюшня, речовий і харчовий склади, собачий розплідник — витяглися в одну лінію. Своєю фасадною стороною вони повернуті до незамовкаючого потоку, що дзюркоче дні і ночі, а тиловою — врізані у стрімкий, майже прямовисний схил гори, зарослий могутніми смереками і ялинами. Здіймаючись одне над одним, змикаючись мохнатим гіллям, столітні дерева непроглядною темною кручею нависали над міжгір'ям. Сонце заглядало в Чорний потік тільки в розпалі літа, та й то на короткий час.

В хорошу погоду вузька крива смужка неба, вночі усіяна зірками, а вдень нестерпно голуба, принадливо сяяла над заставою. У похмурі осінні дні в ущелину сповзав з гір важкий туман, від якого набухали вологою шинелі солдатів, мокрими ставало їх волосся, обличчя і зброя. Весною тут протягом доби не було години, щоб не зривалися дощ або льодова крупа, але зате сюди ніколи, ні взимку, ні влітку, не залітав вітер, що так лютував на полонинах.

Капітан Коршунов, кремезний, смаглявий і з таким розмахом плечей, наче на них була накинута кавказька бурка, привітно, як дорогого гостя, зустрів Смолярчука. А втім, він до всіх прикордонних слідопитів ставився любовно. Він колись, у прикордонній молодості, був інструктором служби собак.

— Ну от, і ще раз ми зустрілися, товаришу старшина! — промовив він, міцно потискуючи Смолярчукові руку після того, як той доповів про своє прибуття. — Ви, звичайно, вже зрозуміли, навіщо ми викликали вас і вашого Витязя? Наш