Прерія - Джеймс Фенімор Купер
— Це так, але Єгипет та й мало не вся Африка дають ще разючіші докази такого виснаження природи…
— Скажи мені, — перепинив його старий, — а чи справді там, у країні фараонів, ще й досі стоять будівлі, такі високі, як ото земні гори?
— Це така сама правда, як і те, що природа завжди наділяє різцями тварин з класу ссавців, починаючи з роду homo…
— Це просто дивовижа! І це доводить, який великий господь, коли навіть його слабкі створіння можуть робити такі дива! Певне, чимало людей знадобилося, щоб спорудити такі будівлі; еге ж, людей з неабиякою силою і майстерністю! А тепер є такі люди в тій країні?
— Де там! Більша частина країни тепер пустеля, і, якби не могутня ріка, вона б уся стала такою.
— Так, річки — велике благо для тих, хто обробляє землю; це зрозуміє кожний, коли проїде від Скелястих гір до Міссісіпі. Але як ви, вчені, пояснюєте, що земля так змінилась і що загинуло стільки народів?
— Це можна пояснити моральними причи…
— Правду кажеш, усьому причина їхня мораль; їхня зіпсованість і пиха, а головним чином — пристрасть до руйнування! Тепер послухай, чого досвід навчив стару людину. Я прожив довге життя — тобі про це скажуть моя сивина й зморшкуваті руки, хоч, може, мій язик не дуже мудрий для моїх літ. І я бачив багато людського безуму, бо людська природа однакова всюди, де б людина не народилася — в лісовій пущі чи в місті. За моїм недолугим розумінням, бажання людей не відповідають їхнім здатностям. Якби ж то вони знали дорогу, то вилізли б на небо з усією своєю потворністю — це підтвердить кожний, хто бачив, як вони на землі із шкури пнуться. А їхні здібності не відповідають їхнім бажанням тому, що мудрість божа встановила межі їхнім лихим діянням.
— Хто ж не знає, що за допомогою певних фактів можна обгрунтувати теорію про природну порочність усього роду як такого; але якби можна було взяти котрийсь окремий вид і науково впливати на нього, то виховання, певне, викорінило б зле начало.
— Та хай йому грець, тому твоєму вихованню! Колись я думав, що з тварини можна зробити собі товариша. Скількох ведмежат, скількох плямистих оленят я виховав оцими старими руками! Часом мені здавалося, що вони перетворюються на розумних істот, — а що з цього виходило? Ведмідь починав кусатись, а олень утікав до лісу саме тоді, коли я самовпевнено думав, що мені пощастило змінити вдачу, якою обдарував цих тварин сам бог! Якщо людину може так засліпити безум, що вона з віку-правіку чинить зло, головним чином, самій собі, то, мабуть, вона чинила його і в тих країнах, які ти називаєш стародавніми. Озирнися навкруги, чоловіче, — де ті численні народи, що колись населяли ці прерії? Де царі й палаци? Де багатство й могутність цієї пустелі?
— А де ті пам'ятки, які б довели істинність такої невизначеної теорії?
— Не знаю, що ти називаєш пам'ятниками.
— Людські витвори! Гордість Фів і Баальбека — колони, катакомби й піраміди, свідки бур минулих століть, що лежать, мов корабельні уламки, в пісках Сходу!
— Вони щезли, не витримавши тривалості часу. А чому? Тому, що час створений богом, а вони — людськими руками. Ось це місце в бур'янах, де ти сидиш, може, було колись садом якого-небудь могутнього володаря. Така доля всього земного — достигнути, а потім загинути. Дерево цвіте, дає плоди, які падають, в'януть, гниють і щезають! Спробуй-но полічити кільця дуба чи явора: вони лежать колами, одне за одним, і око сліпне, силкуючись розгледіти, скільки ж їх там; а проте мине цілий рік, поки дерево утворить одне таке маленьке кільце, а буйвіл полиняє, а олень скине свої роги; і що з цього виходить? Благородне дерево стоїть собі в лісі — вище, величніше й прекрасніше, ніж усі ті твої жалюгідні колони, — тисячу років, поки прийде час йому впасти. І тоді приходять вітри, яких ти не можеш бачити, і розщеплюють його кору; приходить вода з небес і наповнює його пори; приходить гниття, яке може переточити все, але нічого не здатне зрозуміти, — і всі гуртом упокорюють пиху дерева і валять його на землю. І відтоді краса його починає вмирати. Воно лежить колодою ще яку сотню літ і помалу трухлявіє, а потім стає горбиком землі й моху — сумною подобою людської могили. Ось тобі справжній пам'ятник, хоч і створений зовсім іншою силою, ніж твої різьблені каменюки!
І найспритніший дакотський слідопит може шукати цей пам'ятник усе життя і востаннє заплющити свої очі не мудрішим, ніж тоді, коли він їх уперше розплющив. І ніби цього не досить, щоб переконати людину в її неуцтві, ніби глузуючи з людської марноти, сосна викидає пагін з коріння дуба, так само як на зміну родючому грунту приходить голизна, а на місці оцих прерій міг бути сад. Отож не кажи мені, начебто твої світи старі! Це блюзнірство — визначати таким чином якісь межі й строки для творінь всемогутнього, як ото жінка підраховує роки своїх дітей!
— Друже мисливцю, чи то пак, трапере, — відповів природознавець і відкашлявся, збентежений, очевидно, тим, що дістав такого відкоша, — ваші висновки, якби їх визнав світ, обмежили б — і то дуже прикро — зусилля розуму й вельми зменшили б сферу знань.
— Тим краще, тим краще. Я завжди вважав, що марнославна людина ніколи нічим не буває задоволена. Цю думку підтверджує все довкола. Якби людині й справді було дано здійснювати всі свої бажання, то чому вона не має крил голуба, очей орла і прудких ніг лося?
— Звісно, є деякі фізичні вади, шановний трапере, і я вважаю, що багато чого можна змінити на краще. Наприклад, у моєму порядку фалангакру…
— Жорстокий був би порядок, нівроку, якби його створили такі жалюгідні руки! Доторк такого пальця відразу змінив би сміховинну потворність мавпи! Годі, годі, людському безуму не дано