Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Не розумію, чому вони не приїхали… — розгублено повторював він своєму другові. — Може, вони чимось іншим доберуться? Чи приїдуть другим поїздом?

Він спитав якогось чоловіка, коли буде-наступний поїзд, той відповів, що «десь о четвертій по обіді, якщо не поламається паровоз». Тік занепав духом. Сподіванка, що вони одразу вирушать на пошуки замку й дівчини в білому, трохи відвернула його від тривожних думок і чорних передчуттів. А тепер вони знову раптово лавиною навалилися на нього.

— Чого ти засумував? — спитав його Траян. — Я знав ще звечора, що вони не приїдуть вранішнім поїздом. Поки дійшла телеграма, поки вони зібралися… ого-го! Це стільки часу! Вони, мабуть, і завтра не приїдуть.

— Не може такого бути! — розсердився Тік. — Вони неодмінно прибудуть вечірнім поїздом.

— Ходімо, я тобі краще покажу село. У нас є дуже цікаві місця.

Тік поплівся слідом за Траяном. И його, то дрож проймав, то обсідали чорні думки, які зрідка освітлювалися білими видивами. Він не помітив навіть, що вони перейшли місток, не чув жодного слова з розповіді свого товариша. Малий ніяк не міг зрозуміти, чому затрималися черешняки, тим більше що, за його розрахунками, повинен був уже повернутися й Віктор. А може, саме Віктор і відрадив їх від поїздки? Невже він повірив, що все вигадка? Не може бути! Тоді хтось-таки та приїхав би вранішнім поїздом забрати його додому. Точно! Черешняки або запізнилися, або не встигли на поїзд, або готуються до далекої дороги… Іншого пояснення не було. Не могли друзі просто так залишити його після стількох категоричних викликів. Вони приїдуть післяобіднім поїздом.

Малий розвідник аж просвітлів на обличчі. Лише тепер він помітив, що Твони прийшли на околицю села.

— Ось глянь! — говорив йому Траян. — Із заходу все стережуть гори. Вони стоять ніби мур.

І справді, на заході виднілося гірське пасмо — високе, дике, погрозливе. Пасмо складалося з безлічі гребенів. Воно здавалося уламком пилки із загостреними зубцями. Пасмо спадало до села, розбігаючись силою-силенною горбів, які, хоч і нижчі та притупленіші, здавалися зменшеною копією високого масиву.

Ті малі зубці тупі, охрестив їх Тік.

— Ми їх називаємо «Отарою». А вони й справді схожі на отару.

І то таки правда — коли дивитися на них, широко розплющивши очі, горби здавалися отарою, що закам’яніла в далечині.

— А зараз ходімо, я тобі покажу найцікавішу штуковину в селі, — набундючився Траян. — Це наша гордість!..

І він потяг Тіка до пагорба серед села, де стояла висока дивовижна церква.

— Що це таке? — спитав, зачудований черешняк.

— Ти бачиш, баня не посередині? Вона ніби зсунута на кілька метрів убік.

— Вона ніби крива!..

— Отак ми її і називаємо: Крива церква. Є легенда, що церкву звели багато років тому з наказу князя Васіле Лупу. І збудували її саме такою, як звелів господар: кривою.

— Навіщо? — здивувався Тік. — Хіба не можна було зробити нормальну церкву?

— Стривай, я тобі зараз розкажу. Легенда розповідає, нібито на місці нинішньої церкви ріс колись найстаріший у нашій країні дуб… мабуть, ще від часів Децебала. Від старості дуб зігнувся, викривився. І називався дуб кривим, і знала його вся країна. І приходили сюди люди з усіх усюд, щоб поклонитися його корінню. А однієї ночі дуб упав. І звелів тоді князь збудувати на його місці таку церкву, яким був дуб. І таку заввишки, і таку завтовшки. Тому церква й викривлена.

— Бідолашний дуб! — засумував Тік. — Але знаєш, Траяне, не міг він бути від часів Децебала. Найстарішому дубові в нашій країні десь із вісімсот років. Стільки, певне, було й викривленому дубові. А може, йому було років з тисячу, хто зна…

Хлопці обійшли, довкола стомленої церкви, потім піднялися на дзвіницю, бо в саму церкву їм не вдалося проникнути. Великі двері були на замку, а священик приходив сюди тільки правити службу. Траян повів Тіка на край села, показати маленьку гідроцентраль — «мікроцентраль, яку зробили наші люди самі, без нічиєї допомоги». Потім вони зайшли в сад, але не через паркан, а через ворота. Сад громадський, а серед тих, хто доглядав його, була й старша Траянова сестра. Вони досхочу наласувалися, фруктами, а вдома навіть не торкнулися до страв, чим дуже здивували Траянову матір.

Наближалася третя година, і Тік вирішив собі, що цього разу він піде на станцію таки сам. Тому, побачивши, що підходить Траянова мати, він таємнице прошепотів хлопцеві:

— Цього разу теж будемо стрибати через потічок. Я, коли порву штани, просто їх зашпилю…

В Траяна, звісно, охота йти відпала.

«Бідолашний Траян, — співчутливо думав дорогою Тік. — Так йому було б цікаво, і так би він засмутився, коли б побачив, що ми одразу вирушаємо на екскурсію!.. То таки на краще, що він не пішов…»

Поїзда на станції ще не було, але, казали люди, він мав підійти хвилин за п’ять.

Чекаючи, поки мине п’ять хвилин, які видалися за всі п’ятнадцять, Тік дивився на гори. Звідси вони були ще грізніші. Хлопець підійшов до селянина із заячою губою, затятого любителя люльки, і спитав:

— Як звуться, дідусю, оті гори?

— Оті за Отарою?

— Так, оті, що ніби зубці.

— Краще спитай, як вони не звуться. Хто їх називає Орлиними, а хто — Голими Вершинами. Дехто називає їх Великими. Сам я кажу на них Прокляті. А книжки називають їх Відром.

— А можна там пройти?

— Де там! Ти думаєш, хлопче, що хто-небудь вибирався на їхні вершини? Гори злі, справді прокляті. Хто пробував піднятися, то або не повернувся зовсім, або став калікою на все життя. Ніякої з них користі. Лише дощові хмари нам затримують, прокляті…

Почувся гудок, а потім і чахкання локомотива. Стомлено дихаючи, на станцію вкотився маленький завзятий паровоз. Схвильований Тік заплющив очі й почав рахувати до восьми. А коли розплющив їх, то на протилежному