Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— А я впевнений, що їй загрожує велика небезпека… більше того, мені страшно, коли б ми не прийшли занадто пізно…

Тік говорив з таким болем, аж Віктор відчув його острах. Тому він спробував заспокоїти малого:

— Давай усе повернемо навпаки, Тіку… Чому ми можемо прийти запізно?

— Коли казати правду, то я боюся, щоб її не вбили розбійники…

— Розбійники? А чому це тобі спало на думку? — удав здивованого Віктор.

Але Тік одразу перемінив розмову, бо помітив решту черешняків, що мчали їм назустріч:

— Не забудьмо горба, Вікторе. Третій ліворуч з трьома деревами…

Останні слова він сказав так голосно, що його почули всі.

— Третій! — зустріла їх Лучія. — Третій ліворуч… А скільки до нього кілометрів?

— Шість з половиною, — швидко підрахував їхній геніальний топограф Урсу. — Не більше… може, навіть на сотню-другу метрів менше… Коли Дан не нестиме багажу, то щонайбільше за дві години ми будемо на вершині.

— Так далеко туди йти? — здивувалася Марія.

— Це тобі здається далеко! — відважно заперечив Дан. — Думаю, що до обіду будемо там… А може, ти, Урсу, помилився… Тут же кілометрів два…

— Ти не бійся! За годину й п’ятдесят хвилин будемо там. До підніжжя прийдемо за годину. Підйом буде важчий. Він ніби прямий…

— А звідти, з вершини горба, скільки кілометрів до гір, Урсу? — спитав Віктор.

— Зараз важко сказати… По прямій — десь кілометрів п’ять. Але я не знаю, яка там дорога… Коли ми вийдемо на вершину, я скажу точно.

— Не будемо гаяти часу! — розпорядилася Лучія на превелику Тікову радість. — Пора рушати. Зупинимося тільки на вершині під тим деревом, що праворуч.

— Ого! — удавано злякався Дан.

— А для більшої певності ми з Марією вирішили приготувати там сніданок.

— Яке ж ви мали право вирішувати тільки обоє? — обурився Дан.

— Удвох! — виправила його Марія. — Тобто одноголосно. А хочеш, щоб нас було більше, то можемо й тебе прийняти в ряди господинь…

— Гаразд! — пригрозив Дан. — Я готовий у дорогу.

І він так прудко пішов уперед, що здивував навіть Урсу. Дан так рішуче вирішив помститися господиням і позбутися заразом слави лінтюха та слабака, що невдовзі почав задихатися — цей стан дуже добре відомий спортсменам, він настає на межі сил. Криза сталася десь через два кілометри. Як грім. Хлопець ніби в пекло йшов, ніби в озеро з киплячою смолою. Але поруч нього був Тік. Він здогадався, чому в Дана заплітаються ноги, і саме тоді, коли той збирався прохрипіти: «Тіку, я вмираю! Передай батькові, що я загинув, як герой…», малий погнав його вперед:

— Лучія сказала, що помре зо сміху ще до третього кілометра…

— Чому? — прошепотів Дан.

— Бо сміятиметься з тебе, що ти рушив, як витязь, а звалився, мов ковбаса… їй-право, отак і сказала… Але Марія краща… Вона сказала, що сміятиметься, коли ти впадеш і доведеться піклуватися тобою…

— Так?! — видихнув Дан і прискорив ходу.

І тут сталося з ним оте просте й звичайне для спортивного світу диво. Йому вдалося подолати кризу… Він відчув, що відлягає в грудях, зникає кволість, яснішає голова. Він ішов, не озираючись назад. Згодом сказав Тікові:

— Я тебе дуже прошу, попроси рюкзака в Лучії. Я не можу дивитися на неї. А сам боюся зупинитись.

Тік приніс Данові рюкзака, але не Лучіїного, бо дівчина затялася давати щось із своєї поклажі до першого привалу, а Маріїного, — та дуже зраділа, що може позбутися частини свого вантажу завдяки темпові Дана. І лише Тік та вірний Цомбі найбільше раділи від такого завзятого маршу.

Навіть коли почався підйом, Дан нікому не дозволив обійти себе. Де тільки в нього сили взялися! Разом з Тіком і Цомбі він відважно подолав страшну крутизну горба й вибрався нагору, не відчуваючи втоми. Зупинився аж під велетенським деревом і, взявшись руками в боки, переможно чекав приходу двох господинь. Коли дівчата, нарешті, з’явилися, вони мовчки якийсь час дивилися на нього, а потім, ніби між іншим, звернулися до Віктора:

— Ми порадилися з Тіком і вирішили зробити привал біля крем’яної скелі.

Найгучніше з усіх сміявся Урсу:

— Ха-ха-ха! Дане, ти герой! Обіцяю, що зроблю з тебе чемпіона-марафонця. Коли тобі вдалося подолати кризу, то це означає, що в тебе є спортивні нахили. Але мушу сказати відверто, краще б ти не переходив через кризову точку.

— Чому? — розсердився Дан. — Ага! Заздрощі!..

— Бо мені доведеться нести тебе на спині. Ти не козирися, що назавжди позбувся втоми. До вечора вона себе покаже, а на завтра нам потрібні будуть ноші. Як би ти зараз не хизувався, як би не впирався, завтра ти вже не будеш здатен ні на що. А може, навіть сьогодні надвечір.

— Побачимо! — задерикувато відповів Дан.

Але слова Урсу трохи пригасили його запал. Завдяки спортивному досягненню Дана сніданок почався на півгодини раніше. Герой, по-лицарськи великодушний, пощадив Лучію й Марію, не став пускати тих контршпильок, яких вони заслуговували, а вдовольнився лише м’якою погрозою:

— Якщо ви вдруге присилуєте мене до такого випробування, то я заведу вас просто в пекло. Даю слово!

Урсу тим часом вибрався на вершечок дерева, щоб обстежити околиці. Горб, де вони зупинилися, круто спускався до підніжжя гори. На її схилі вдалині виднілося річище потоку, який збігав згори по ущелині. Урсу простежив за річищем і швидко відкрив, що воно — єдина доступна на гору дорога. Хлопець негайно доповів про свої спостереження й почув голос Віктора:

— Я так і думав. Мусить бути якась дорога. Логофет досить точно вказав нам шлях.

Урсу спустився з дерева, з великим апетитом попоїв і виробив з Віктором план дій, підрахувавши, що до підніжжя гори не більше п’яти кілометрів. Хоч темп, який запропонував Дан, вимагав