Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

Коли черешняки дійшли до струмка, то відчули, що опинилися в іншому світі, який належить уже іншим силам.

Гори, що з вершини горба здавалися звичайними вершинами з голими загостреними верхами, тепер показували всю свою силу й дикість. Вони скидалися на мури — прямовисні, важкі, байдужі, притуплені й гладенькі, розколені то сям, то там стрімкими, страхітливими щілинами. Це було дике й суворе місце — воно пригнічувало, зловісно погрожувало, дихало жорстокістю. Нічого подібного черешняки ще не зустрічали на своїх шляхах.

Важкі випробування почалися вже в ущелині біля скелястих горбів. Тут не було ні второваної дороги, ані навіть сліду якоїсь стежини. Затиснуте скелями річище правило їм за сяку-таку приступну дорогу, непевну й примхливу. Вела вона через валуни, повз прірви й дерева, а особливо допікали безконечні повороти, аж навіть Дан здерся на валун і виголосив коротеньку промову:

— Ця дорога, на мою думку, схожа на боксерський матч. Атака справа, ухил наліво, крюк, прямий, аперкот, і жоден берег не лежить у нокауті більше десяти секунд. Для того, щоб розібратися, тут потрібен не турист, а рефері…

Дан зіскочив з валуна. І знову випади, ухили, обманні маневри…

Черешняки вийшли до підніжжя гір, але не зупинилися. Бо не закінчувалося й річище, а воно — єдина певна дорога, і вапнякові схили, які відкривалися час від часу, не провіщали поблизу крем’яної скелі. Десь через кілометр між скелями, ще грізнішими й гострішими, завидніло раптом кругле темне плато. Довкола здіймалися круті кам’яні стіни, і то таким густим частоколом, ніби утворювали ліс списів, що погрожували небові. Один із цих войовничих списів відрізнявся кольором і формою від решти. Туди й подалися черешняки, бо це була не вапнякова скеля, а гранітна, вона одна пережила хтозна-який геологічний катаклізм.

— Крем’яна скеля! — вигукнув Урсу.

Тільки біля її підніжжя юнаки зупинилися й поскидали поклажу. Урсу, мов мавпа, видряпався на стрімку скелю й знайшов місце, звідки добре було видно всю місцевість. По той бік гострих скель, що утворювали стінки відра, на дні якого вони перебували, здіймалися безжальною перешкодою гори Голих Вершин. Їхні стіни були такі рівні, неначе хтось вирубав їх одним ударом шаблі. Тільки небесні птахи вільно діставалися до вершин. Здавалося неймовірним, щоб людина могла добратися туди.

— Ми наче взаперті! — повідомив Урсу друзів, спустившись зі скелі. — Я не знаю, де той вхід, бо не видно нічого, що вказувало б на замок, але вибратися на ті гори абсолютно неможливо.

— І нема ніякої щілини, ніякої долини через гори? — спитала Лучія.

— Долини? Ти знаєш, який вигляд у фортечної стіни? Гори точнісінько такі самі. Їх наче створила людина, а не природа. Тільки на вершині вони ніби доступніші. Замок, мабуть, десь за цими шпичастими скелями.

— Не вірю! — сказав Віктор. — Його б легко знайшли.

— А може, він усередині якоїсь скелі? — висловила здогад Марія.

— Тоді б його теж було дуже просто знайти, — розчарував її Урсу.

— Давайте подивимося, куди нас веде логофетів документ, — втрутилася Лучія. — Нічого нам робити якісь припущення. Він говорить не про замок, а тільки про вхід. А в цьому нагромадженні скель може бути не один, а сто входів.

— І не забуваймо, — нагадала Марія, — що до входу веде стріла, пущена в сонце. Це означає, що вхід — на віддалі польоту стріли.

— У сонце! — уточнив Дан. — А що означає оте «в сонце», коли ніякого сонця не видно звідси, з цієї глибини?

— Не видно, — якось лагідно сказав Віктор. — Але ж відомо, де воно сходить, чи не так?

— А-а! — отямилася Марія. — Стріла, пущена на схід? Чудово-о! А де схід?

Лучія дістала компас і за мить показала такий важливий і потрібний черешнякам напрямок:

— Прошу! Прямо перед вами ост! Нам треба тільки лука й стрілу.

— Скільки може пролетіти стріла, Вікторе? — спитала Марія.

— Навіть дуже сильно пущена стріла навряд чи пролетить більше сотні метрів. Правда, Урсу?

— Може пролетіти… Але не набагато більше. Отже, по той бік скелі… По той бік… Там досить цікаве нагромадження… Якщо дивитися зверху, то там ніби справжній лабіринт… Тільки не в глибині гір, а біля підніжжя. Навіщо ж там шукати вхід?

— Зараз це не має ніякого значення, — сказав Віктор. — Ми не знаємо нічого, крім того, що там таємний вхід до Замку двох хрестів. І ще ми знаємо, що дорога до замку підземна, бо текст говорить: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде»!

— А це неодмінно повинна бути підземна дорога? — спитала Лучія.

— Так виходить за текстом. Аби було сказано: «Піднімається, потім опускається», то можна було б припустити щось інше. А так я не можу витлумачити інакше цю фразу. Тут ще мовиться й про ворота. А де ви бачите ворота?

— А може, все-таки десь тут є долина… — правила своєї Лучія.

— Долини не може бути в цих стінах, Лучіє, — сказав, ніби з докором у голосі, Урсу.

— Принаймні річка тут колись текла, Урсу. Ці заглибини, річище, яким ми прийшли сюди, — все воно не виникло з повеління Всевишнього.

Лучіїне зауваження трохи збентежило Віктора. Він понишпорив очима довкола, потім м’яко звернувся до неї:

— Щодо річища, то твоя правда. Я вважаю, що воно веде не зі сходу, а з заходу.

— Я теж так думаю. Отже, десь повинна бути й долина…

— Так, — перепинив її Віктор, — але в тексті дуже чітко сказано, що треба пустити стрілу в сонце, тобто на схід. І все-таки думаю, що йдеться про підземний хід. Почнемо пошуки?

Усі погодилися на тому і негайно почали пошуки. Та коли підійшли ближче до скель, то зрозуміли, що це. буде набагато важче, ніж думалося спершу. Урсу слушно застерігав.