Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Хома й собі цмокнув. Куприк як стояв біля руля, так і прикипів до металу очима. Буває, що й морського вовка знадить якась сухопутна сила! Женька теж почав обходити з лівого боку вмістилище реактивних залпів. Тимофій не обходив: чи ж годиться майбутньому трактористові цікавитись такою малою технікою, як мотоцикл? Сидячи за столом, він уминав за обидві щоки перепічку.

Тангенс ще недавно сам був хлопцем. І все зрозумів.

— То сідайте вже, сідайте… — І коли троє вмістились в коляску, а четвертий осідлав вільне місце ззаду, він звернувся до Григорія Савича: — Дозвольте мені трохи їх покатати…

Григорій Савич махнув рукою: їдьте собі! Біля нього стояла Ієреміада. Йому хотілось хоч трохи порозмовляти з нею. Тепер він вже не буде звертати уваги на другорядне, а скаже найголовніше. А це найголовніше таке: «Коли любиш мене так, як я тебе, то будь моєю дружиною. А повернуся з експедиції — підемо в загс і розпишемося… Що ти на це скажеш?»

Зробивши тур на край села і назад, мотоцикл спинився біля воріт.

Всі посідали за стіл: хто доснідувати, хто — починати спочатку. Люся сіла з одного боку Ієреміади, Оля — з другого. Коли ложки й виделки зацокотіли, Оля щільно-щільно притулилася головою до Ієреміади, спитала:

— Скажи, ти його дуже любиш?

— Я його дуже дуже люблю, — прошепотіла їй Ієреміада. — Жити без нього не можу.

Оля промовчала а тоді ще спитала:

— А студент Коля й Олег Кучерявий, то так, еге?

— Еге. То я про них говорила, щоб ніхто не догадався, що люблю тільки Григорія Савича!

Оля зітхнула і докірливо похитала головою:

— А чого ж ти раніше мені цього не сказала? Коли б я знала, що студент Коля й Олег Кучерявий — це так, то віддала б тоді Григорія Савича ще в Білій Криниці. І не заводила б його хто знає куди…

Ієреміада злякано глянула на дівчинку. Але Оля думала вже про інше.

— Це дуже добре, що ти приїхала. Мені й Люсі час вже голови помити. Дома мама, як тільки субота, так зразу: «Ну, дочко, коси розплітай. Вода вже охолола, нахиляйся над ночовками…»

Від Рудного три переходи до Білої Криниці. Там і закінчувався маршрут, бо далі знайома дорога вела у Новопшеничне. Три дні походу, три ночівлі і — дома!

У Мишкової баби в палісаднику росло багато квітів. Пилип увесь час поривався вирвати стебельце блакитної городньої сокирки, підійти до Люсі, сказати: «На тобі, Люсю, цю квітку для гербарію. Бач, яка вона гарна! Краща за волошку!» Але нагоди не трапилося. Спочатку Люся поралася, готуючи сніданок, а тепер заходилася з Ієреміадою мити голову. Все ж йому випало щастя зустрітися поглядом з дівчинкою. Допитливо і водночас якось тривожно глянула на нього Люся і сумно всміхнулася. «Чого це вона? — подумав Пилип. — Може, того, що скоро експедиція закінчиться, а дома немає ні Кристалічного щита, ні самоцвітів, ні Кам’яної гори?.. Чи що алмаза для неї не знайшов? Це не біда. І ти не журися. Як виросту і стану справжнім археологом або доктором геологічних наук, то знайду для тебе чистий діамант, без сліду людської крові на ньому…»

А Люся в цей час казала собі: «Зараз гарно… А що буде, як Пилип поїде робити археологічні досліди на Місяць, а я в Київ — у драматичні актриси? Розлучить нас доля, занесе його в один кінець світу, мене — в другий. Ото і втіхи, що станеться це, мабуть, не скоро…»

Куприк запасався покормом для Явтуха. Робив це не тому, що Явтухові нічого їсти; причина знайшлася інша: давно коси у руки не брав, а вона якраз і висіла у Мишкової баби під повіткою. Збивши охоту, Куприк почав підбивати грабельками пакошене в одну купку. А тут під руку нагодився Женька. З вигуком: «Лови!» Куприк підхопив запашний оберемок і кинув на Женьку.

Чи не краще було б йому сформулювати своє звернення хоча б так: «Будь ласка, Женько, коли маєш охоту, хапай». Куприк таких слів не сказав, і Женька, спалахнувши, мов опечений, гукнув:

— А чого ти женькаєш? Ач який…

Тимофій мовчки сидів під огорожею і думав про ті часи, коли стане трактористом, назбирає багато грошей і подарує матері золотий медальйон — хай вставить туди портрет свого найкращого сина…

Оце й кінець.

Було б гарно, друзі, зустрітися років через п’ять-шість і поглянути, що з вами сталося, та, як кажуть, навряд. Певно, не доведеться. А жаль…

Безмін — ручна важільна або пружинна вага, кантар.

Цурка — маленька паличка

Вухналь — спеціальний цвях, яким прибивають підкову до кінського копита.

Імла — туман.

Твань — в'язке болото, грязь.

Драговина — грузьке, багнисте, болотисте місце.

Віхоть — жмут клоччя, шматок старої тканини тощо для миття й чищення чого-небудь.

Бескеття — круті урвища, провалля.