Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

— Та він усе бреше. Каже: Явтуха підганяв! А ти його коли підганяв, як сам ледачий?! Ми раніше — щоб ти знав — про все здогадалися і скарб переховали з кошика в клумачок до Куприка. І Григорій Савич знає про це. Так що можеш!

Від цього повідомлення Тимофій аж присів, зробився якимсь маленьким і кволим голосом спитав:

— Так ото ви так зробили, хлопці, еге?

— Еге, — відповів Пилип.

Тимофій зів’яв. Переховали! Йому так стало жаль себе, що він аж заплакав. А він же ж як мріяв. Надарував людям і золотих портсигарів і годинників! Тепер мати ніколи вже не одягне на шию золотого медальйона, не вкладе туди Тимофієвої картки, не скаже: «Це подарував мені Тимофій — найкращий із найкращих синів!»

— А ти не хлипай, — насупився Пилип. — Бо ти ж не своє збирався дарувати. Чужого не роздарюй. Трактористом станеш, тоді інша річ. Он Петро Тангенс привіз із цілини матері пальто за сто п’ятдесят карбованців і батькові валянки — за тридцять…

Тимофій подібні повчання чув уже безліч разів і пропускав повз вуха. І тепер пропустив би… так не можна! Бо таки справді Тангенс привіз із цілини матері пальто і батькові валянки!

Тимофій засопів носом, потім стих. Перед очима мов живий стояв Петро і стояв біля власного мотоцикла. Та що пальто й мотоцикл! Тангенс міг би й «Москвича» купити. У трактористів грошей… От постривайте, Тимофій як виросте, то й у нього буде грошей. І «Чайку» купить… і матері медальйона… Хай тоді Хома скаже: «Та він усе бреше!»

Про «Чайку» Тимофій забув швидко, а про медальйон — ні. Згадка про матір перенесла хлопця на хвилину додому, а дім — це ж мати. Її образ зворушив Тимофія, він аж замріявся. Але ненадовго. Наздогнав Григорія Савича і спитав:

— Як купити, то скільки коштуватиме золотий медальйон?

Григорій Савич скоса зиркнув на хлопця:

— Напевне не знаю, а думаю, що отак — карбованців сімдесят-вісімдесят!

— Не дуже дорого! — зрадів Тимофій.

Простеживши за ним трохи, Григорій Савич подумав: «Що там у тій голові діється, які процеси відбуваються… Що його зараз за серце бере: золото чи образ матері?» — Не спускаючи уважного погляду з Тимофія, він звернувся до мандрівників:

— А знаєте, на що знадобиться золото після того, як комунізм переможе у всьому світі?

Оля несміливо зробила припущення:

— На персні, мабуть…

— І на сережки та дукачі до намиста, — додала Люся.

— Певне, робитимуть і сережки, і дукачі,— погодився Григорій Савич. — Але послухайте, що я вам скажу. Золото велика й страшна сила. За золото буржуазія, пани, фашисти не тільки пальці з перснями в живих людей одрубують, а й голови. За золото капіталісти підуть на який завгодно злочин. Але при комунізмі людство звільниться від капіталізму, і від влади золота. Ось чому Володимир Ілліч радив, коли комунізм переможе у всьому світі, спорудити із золота вбиральні в кількох найбільших містах і цим показати, що насильству й розбою прийшов край.

Це повідомлення дуже вразило і дівчаток, і хлопців. Перший отямився Хома:

— Ото вбиральні будуть! — вигукнув він. — Не такі, як у нас в школі!

Тимофій якийсь час зосереджено мовчав, потім потягся до Григорія Савича — і не стерпів:

— От коли б в комунізм полетіти! Я б звідти приніс хіба ж таку грудку золота!

— Зрозумів ти мене, Тимофію, — похитав головою Григорій Савич.

Складна душа в Тимофія. Все там переплуталося: і образ матері, і блиск золота. Та в один трудний момент життя у тій душі блиснув вогник. Страшенно маленький цей вогник, але він був! Набере сили цей промінчик — і піде в життя Тимофій трактористом і добрим сином; зачахне — біда! Темна стихія візьме гору, і хто знає, куди вона може повести хлопця.

За годину експедиція ввійшла в село Рудне.

Коли всі гарненько повмощувалися в теплій колгоспній хаті біля яскраво палаючої печі, у котрій вже варилася пізня вечеря, охоронець вогню Куприк бадьоро повідомив:

— Не журіться, хлопці, вогнеприпаси знайдено. Я їх, клятих, засунув у водонепроникливу торбинку; торбинку сховав у глечик; глечик поставив під перекинуте відро; відро ув’язав у лівий кошик, щоб урівноважував правий кошик. Як репіжив дощ, а проте ні одна сірничина не одвологла! Ось, будь ласка! — Він вийняв глечик з відра, з глечика — гумового батькового кисетка, з кисетка висипав на стіл увесь вогнезапальний матеріал, вибрав з нього чотири запальнички різної форми і різних систем, клацнув, черкнув коліщатками по каменях — і хату осяяв фейєрверк вогню!

— Здорово, правда ж?

Тимофієві закортіло зіпсувати Куприкові веселий настрій:

— Здорово, як біля печі, в хаті. А як у степу під дощем, так: «Куприку, Куприку, дай вогню!», а Куприк дав би, так не знає, де дів! Отакий ти охоронець вогню!

— Ти сам такий охоронець вогню! — без перехідних нот спалахнув несподівано Женька, грудьми обстоюючи Куприка. — І чого ти куприкаєш та куприкаєш, а як сам одстав з Явтухом, так нічого? А ти скажи, чого ти одстав з Явтухом?

Тимофія це обурило. Коли вперше Пилип і Хома напосіли на нього, це було одно діло, а коли тут і вдруге почали сипати сіль на рани, то йому запекло. Він не змовчав і кинувся на Женьку в атаку…

Хату освітило блискавками, і, мабуть, була б гроза, коли б не Пилип. Він вчасно наспів на місце події, став спиною до Тимофія, лицем до Женьки і, показуючи пальцем на праву долоню, промовив:

— Бач, яку водянку нагнав, здобуваючи вогонь способом давніх австралійських племен. А ти, Женько,