Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Через півгодини, коли всі попрокидалися, в хаті все закипіло: прибирали по всіх кутках, самі чепурилися і нетерпляче чекали на Григорія Савича, котрий пішов у сільраду здавати державі знайдений скарб. Незабаром у кімнаті стало як у віночку, бо Люсині й Олині руки до чого не бралися, — то все обертали на сяйво і блиск.

Біля хати, під вишнею, на вимитому чисто столі шумів самовар, від кабиці линув приємний запах смаженої яєчні; бабуся перебирала в полумиску вишні і, де більші й кращі, відкладала для гостей, а всі гості ввижалися їй такими, як Куприк, Оля й Люся, і вона тривожно думала: «От у людей діти як діти, а в мене не онук, а жара господня. Коли він вже підросте та вилюдніє?! Та й чи ж вилюдніє…»

Рипнула хвіртка, в отворі її показалася весела дзвінкоголоса дівчина. Вибираючи на ходу з шкіряної торби газети, листоноша гукала:

— Новина, бабо!. У Новопшеничному змагалися дві куховарки: баба Галущиха Немидора Харлампіївна і випускниця кулінарного технікуму дівчина з чудним іменем — Ієреміада. Ніхто нікого не переміг, але все одно обидві одержали по сто п’ятдесят карбованців премії. Ви ось гляньте на їхні портрети! Оце ось баба Галущиха, а це — Ієреміада!

Мишкова баба взяла газету і потяглася до кишені у кофті. Оля випередила її: «Окуляри не тут, а на вікні в кімнаті!» І, як метіль, війнула у хату. Баба спинила її:

— Далебі, не треба. Все одно і в окулярах вже трудно бачу. На прочитай бабі, а я послухаю…

Всі стовпилися навколо газети. Зазирали в неї і очам не вірили: з газети дивилися на них знайомі обличчя Немидори Харлампіївни й Ієреміади.

Пилип задивився на портрет баби Галущихи. Він знав, звичайно, що на світі є герої, славні й достойні люди, але коли він слухав радіо, то йому завжди здавалося, що отакі герої можуть бути лише десь далеко, в інших районах і областях. У їхньому ж селі героїв і героїнь ніколи не було — і не буде! І ось виявляється, що вони і раніше були, і тепер є, ще й одразу аж дві. І обидві на весь колгосп прославилися своїми борщами. Хто їсть борщ баби Галущихи Немидори Харлампіївни, той поривається до поезії праці, а хто їсть борщі Ієреміадині, для того відкривається поезія серця.

Отак думав і переживав Пилип. А що ж тоді сказати про, Олю?!

Раніше для неї Ієреміада була і витрішкувата, й патлата, й негарна. А тепер виходить, що насправді вона інакша, либонь, чи не така, якою бачила її Оля в ту зустріч на шляху, коли Ієреміада обнімала Олю й цілувала її в товстенькі червоні щоки. А тоді очі в Ієреміади були сині-сині, як волошки, шкіра на лиці ніжна, пахтіло тоді від неї красиво; і слова в неї були красиві, надто як розпитувала, чи не болять у Олі ноги і чи не важко нести за плечима рюкзак.

В газетній статті було написано, як хвалили Ієреміаду трактористи. «Наша землячка Ієреміада, — казали вони кореспондентові газети, — славна тим, що душа її з нами — трактористами, комбайнерами, доярками й курятницями. Вона знає, що нам треба, і ми шануємо її за це».

Читаючи ці слова, і Оля відчула вдячність до Ієреміади. Не вірилось Олі, що серце в такої людини може бути поганим. Мабуть, вона справді любить Григорія Савича, бо чого б ганялася за ним по дорогах і призначала побачення в Білій Криниці…

Тимофій, вислухавши читання, скрикнув:

— То це вони кожна одержали аж по сто п’ятдесят карбованців премії? І за що? За якісь борщі?!

Пилип пішов у наступ на Тимофія:

— За такі борщі я б їм і по триста карбованців дав!

Хома ж докинув:

— А я не пожалів би й двічі по стільки!

В цей час повернувся із сільради Григорій Савич, він повідомив:

— Все! Народне добро ми державі передали…

Оля насилу діждалася, поки Григорій Савич закінчить, і, зарум’янившись, оповістила:

— Григорію Савичу, тут в газеті і про бабу Галущиху Немидору Харлампіївну, і про Ієреміаду гарно-гарно написано. От прочитайте…

При нагадуванні про Ієреміаду Григорій Савйч увесь спалахнув, тільки ж не зовні, а всередині; зовні він залишився зовсім спокійним.

— Та що ти кажеш?! Про наших земляків? Ану, дай хоч оком поглянути.

Оля передала йому газету і стежила, не одриваючи очей, за тим враженням, яке справить на нього розповідь про Ієреміаду та її портрет.

У Григорія Савича знову ніщо не рухнулося на обличчі — ні м’язи біля носа, ні м’язи на лобі, ні крильця носа. Це так. Але ж у нього були ще очі, а в очах зіниці, або чоловічки. І побачила Оля в глибині його чоловічків цяточку. Була зіткана вона з щасливих волошкових тонів. «Та це ж у нього в зіницях одсвічуються Ієреміадині очі!» — без слів вигукнула Оля.

Тим часом вздовж вулиці ударили важкі черги кулеметної стрільби. Пилип підкинув голову. Хома теж підкинув голову. І всі хлопці повернулися на постріли, як соняшник повертається до сонця. Ні один мотоцикл в світі не сипав такими залпами, як мотоцикл новопшеничанського Тангенса Петра. Його можна пізнати й за сто кілометрів. Пилип поглянув на Хому, і Пилип скрикнув:.

— Побий мене грім, коли це не Петрів мотоцикл!

Всі кинулися до воріт. В шлейфі пилюги посеред дороги мчав мотоцикл, і над ним маяло, як прапор, блакитне запинало. Оля вчепилася обома руками Люсі в плече. Люся не одривала очей від блакитного маєва.

— Ти чуєш, — зашепотіла вона Олі у вухо, — це ж вона! Ієреміада!

Так, це була Ієреміада. Вона, переполошено дивилася на Олю, на Люсю, була як полотнина, очі заплакані, губи тремтіли й сіпалися, неначе вона довго плакала і все ніяк не могла заспокоїтися., З Олі й Люсі вона перекинула погляд на хлопців, на Мишкову бабу. Та ось побачила