Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
— Григорію Савичу! Ти живий? І тебе розбишаки ножем не поранили?
Біля Ієреміади стояла Оля. Ієреміада сперлася на дівчинку, прошепотіла:
— Я так, Олечко, — перехвилювалася. Послухай, як серце б’ється! — прихилила Олину голову собі до грудей.
Григорій Савич дивився па Ієреміаду, бачив її переляк і радість і нічого не розумів.
І Оля нічого не розуміла. Та і всі інші…
Що ж сталося? Як Ієреміада опинилася тут?
Про це треба розпитати у дядька Гарасимчука.
Того пам’ятного вечора, сяк-так добившись на попутній машині до Білої Криниці, він зайшов у ресторан і засів там сушитися. Лише тут почав заспокоюватися і приходити до пам’яті. Мало не вскочив у непоправну біду! Піймали б його — і почали б ганяти по судах, по слідствах. Навіки пропало б його добре ім’я! Брр… Моторошно!
На радощах шукач скарбів трохи хильнув. А в ньому сидів такий біс, що як розгарячиться, то вже сам сидіти не може — давай аудиторію! Нічого дивного в цьому немає: всі люди мандрівного життя люблять поговорити, а надто тоді, як в поле їх зору впаде хоч одна крихітка чогось несхожого на буденщину… А тут же ішлося про цілий скарб!.
Незабаром до дядька Гарасимчука підсіли два хлопці з сусідньої каменоломні, троє з якоїсь свиноферми і шофер з новопшеничанського колгоспу «Світанок», на ім’я Юрко Панібудьласка. Пили чай, гомоніли. Гарасимчук розійшовся. Розповідь його потекла такою широкою рікою, що бувалий чоловік, який сидів за сусіднім столиком, повівши носом, покрутив головою: «Ге! Кажуть, чай п’ють!»
— Був я сьогодні аж під радгоспом «Зелене Полісся», — так почав свою розповідь дядько Гарасимчук, — і там сталося таке, що страх! — Всі зразу підсунулися до оповідача; Юрко ж Панібудьласка мало очима його не їв. — Ну і ось, якийсь учитель вивів дітей на екскурсію, чи що, — дівчаток і хлопців. Дорога вела через старе бойовище, і там, біля Кам’яної гори, знайшли вони золотий скарб. Ви уявляєте, яка то знахідка була?
П’ять пар очей вп’ялися в лице дядькові Гарасимчукові, запалюючи його: «Ну, ну?!»
І він полетів у щасливе царство фантазій:
— Так, кажу, уявляєте, що то за знахідка була? Сто двадцять сім золотих портсигарів, триста золотих годинників, п’ятсот шістдесят один медальйон і безліку золотих ланцюжків — від годинників і тих, як їх, ну, що дами одягають на шиї… Ну, знайшли і з радощів крик зчинили. А там якісь троє проходили поблизу і підслухали. Вирішили змінити господаря тієї знахідки. Забігли наперед, вискочили з-за куща і: «Руки вгору!» Діти, звичайно, налякалися, хто в плач, хто навтьоки, одне слово, розбіглися. Залишився тільки вчитель. А він спортсменом був. Вони на нього, а він першого боксерським крюком під щелепи. А той його! Зчинилося таке — світе мій! Один кричить: «За ноги його хапай! Бий під коліна, щоб упав!» Другий радить, як руки за спину скрутити. А при експедиції у них був собака — Білан, вовкодав. Бачить учитель, що непереливки, та: «Білан, сюди! Хапай кого за що!» Той і налетів. Поки на побоїще наспіли люди з радгоспу, то двоє уже конали. Третьому пощастило втекти. Міліції наїхало з усього району; люду назбиралося… Ну, до вчителя, а він, сердешний, кров’ю стікає: в спину ножа засадив той, що втік…
— А що ж, дядю, із скарбом? — ледве повертаючи в роті, язика, спивав один із свиноферми.
— В цьому і вся сила, — гаряче вигукнув Гарасимчук. — Пропав! І ані сліду… Був там дід один з Рудки, все мовчав, на ціпка спершись, а далі махнув рукою: «Звідки той скарб узявся, туди й пішов», — і сам зник на очах у людей, немов провалився крізь землю…
Ось яку історію того вечора почув шофер Юрко Панібудьласка.
Новопшеничанський голова терпляче вислухав Юрка і, коли той скінчив, спитав голосом, який не обіцяв шоферові нічого доброго:
— Скажи: скільки ти разів заприсягався мені не пити? Два рази? Ну, то слухай: завтра здавай машину молодшому Халяві, а сам — назад у майстерню. Зрозумів?
— Та що ви! — аж підскочив Юрко. — їй право, не горілку я пив! То я чай такий пив у білокриничанському ресторані…
— А чого ж від тебе, горілкою тхне?
— А я знаю? Певне, скло горілкою просочилося. Тепер у нього хоч нектар лий, — все одно спиртом одгонитиме…
— Добре… Йди. — І, одхиливши вікно, гукнув кудись в темряву ночі.—Петре, зайди, будь ласка, на хвилину до мене.
За кілька хвилин Петро Тангенс стояв уже в конторі:
— Ось і я. Щось скажете?
— Сідай. Певно, чув, що Панібудьласка патякає?
— Та то він з п’яних очей…
— Можливо. А все ж таки перевірити треба. То ти, голубе, проїдься завтра у Рудне, узнай, що там і як там.
— А чого ж? Добре. Мотоцикл — це не трактор. Пустиш вздовж шляху — тільки захурчить…
Панібудьласка приїхав пізно ввечері, а вдосвіта про трагічну подію знало вже все село.
Ієреміада ні жива ні мертва слинилася перед Тангенсом, заломила руки:
— Візьми й мене… Може, його вже й живого нема…
— Це все п’яні теревені,— почав заспокоювати дівчину Петро, а сам подумав: «От що значить любов! Чи й мене ж моя Оксана так любить?»
І схотілось йому, щоб і Оксана його так любила, як Ієреміада Григорія Савича.
— Сідай! За одну мить домчу!
Так експедиція довідалась про нічний напад на них лиходіїв.
Після цього сцена зустрічі Ієреміади з Григорієм Савичем втратила для хлопців всякий інтерес. За десять кроків від них стояв сам Тангенс Петро і білою, як сніг, хусткою витирав спітнілого лоба. Пилип доторкнувся рукою до панами:
— Здрастуй! — і тут же додав. — У тебе мотоцикл — другого такого на
