Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Точне спостереження. Дан помічав це і в своїй квартирі, коли повертався з гастролей, і в квартирах друзів — елегантних, зі смаком обладнаних від підлоги до стелі, з дорогими меблями і блискучими люстрами, з натертим паркетом і кришталем, що дзвенить за товстими стеклами гірок. Чомусь артисти цирку з усього “виставочного” посуду надають перевагу саме кришталю. Можливо, тому, що він такий же холодний, як і їхні спорожнілі квартири?

Втім, він сам сидить удома вже четвертий місяць.

Оля сказала:

— Сидите? — посміхнулася. — Мабуть, точно так. Не живете — ночуєте…

Все правильно. З раннього ранку— студія, Тіль, булави, моноцикл. Потім — майстерні, де шиють новий костюм для нового (чи буде він?) номера. Потім обов’язково — главк, де начебто і немає для тебе ніяких термінових справ, проте бути там необхідно, варитися в кислому соку циркових пліток, розмов, передбачень, задумів і домислів: хто де гастролює? Хто куди їде? У кого номер пішов, а хто атракціон “залудив”? Хто одружився? Хто розлучився? Хто зійшовся? Де? Коли? Як? З ким? Чому? У кого? — тисяча порожніх відомостей. Клуб, а не заклад. Але ж тягне, щоденно туди тягне, наче якщо не підеш — щось загубиш, чогось не з’ясуєш, не повернеш найважливішого, найголовнішого.

А ввечері гості. Чи ти в них, чи вони в тебе — чергування за опівніч, у столиці, мов на гастролях, у циркових гардеробних чи в готельних номерах після вечірньої вистави, і ті ж розмови, ті ж запитання-відповіді, сотні разів жувані-пережувані, переварені, за день набридлі. Дану у Москві легше: у нього є друзі поза цирком, а отже, поза професійними інтересами. Можна хоч душу відвести, на вечір забути про гіпноз манежу. І тільки перед сном викроюєш час — почитати. Скільки йому залишається? Кіт наплакав, а ця тварина скупа на сльози. Стосик журналів, регулярно купованих у кіоску Союздруку (знайома кіоскерка залишає всю “товсту” періодику), лежить непрочитаний, тому що на сон грядущий витягуєш з полиці знайоме, читане-перечитане, звичне, заспокійливе і — ось парадокс! — завжди хвилююче. А періодику Дан на гастролях “добирає”: свою бібліотеку в артистичний кофр не засунеш: і місця мало, і книги шкода — адже дорога є дорога!

Погодився тоді з дівчиною Олею, тролейбусною провидицею, не без суму погодився, навіть з образою на провидицю: все вона відає, все помічає, комп’ютер — не людина.

— Ви маєте рацію, Олю, все у мене в квартирі на-півдохле.

А вона візьми та й скажи — ображеним на втіху, скорботним на радість:

— Не все. Книги живі. Видно, що їх читають і цінують. Ви хто за професією?

Виграшне для Дана запитання.

— Цирковий артист. Жонглер.

Тут, як це буває завжди, дівчата-красуні, душеньки-подруженьки повинні ахнути, ручками сплеснути: як цікаво! Скільки романтики! Цирк — це вічне свято! І посиплються запитання — одне дурніше за одне: у яких країнах побували? Скільки циркачам платять? Чи правда, що вони щоденно ризикують смертельно? Та хіба Дан ризикує з його булавами і кільцями… Хоча ризик, звичайно, є: гепнешся з моноцикла, не встигнеш зібратися, прийдеш на килим невдало — можна, наприклад, і руку зламати.

Та цього не сталося. Оля не ахнула, не сплеснула руками, дурних запитань не задавала. Вона лише кивнула згідливо, взяла до відома інформацію, але Дан побачив — чи то, може, йому здалося? — у її побіжному косому погляді, навіть не погляді — промайні, миттєве здивування. Побачив Дан і розтлумачив його по-своєму: дивно — жонглер і книги читає! Бути того не може! Сірий, личаковий, з пикою свині…

Що, по суті, відбувалося? Дан відчував глухе роздратування проти Олі, навіть не роздратування, а якийсь внутрішній опір тому явному почуттю симпатії, яке вона викликала до життя і яке все ще жило в ньому, — незрозуміле почуття, нічим не поясненне, не підкріплене. Але сам же аналізував — десь у мозку працювала лічильна машина: а нащо упиратися? Що вона поганого сказала? Нічого… А погляд? Видалося Дану, настороженому, як звір перед дресирувальником. Дивна річ: коли Дан потрапляв у чужу компанію, де збиралися люди, далекі від цирку, він завжди так насторожувався, наче відчував якусь неповноцінність перед усілякими там фізиками-ліриками. Потім вона, звичайно, минала, оця його неповноцінність, а спочатку… Ох, як він заздрив у такі хвилини другу Колі, який не страждав різними “інтелігентними комплексами”, упевненому і сильному Колі, чий внутрішній світ не похитнути жодними косими поглядами — фортеця, а не світ. Коля вмоститься за столом, як почне анекдотами сипати, а то схопить з п’ять тарілок зі столу і давай жонглювати, на жах хазяйки — знай, мовляв, наших! — зірве оплески, звичні для нього, як щі в буфеті, і ось уже фізики-лірики йому в рот зазирають, слухають, розвісивши вуха, як він в Америці з мільйонершами сухий мартіні, побившись об заклад, сьорбав — хто кого переп’є, а де-небудь в Австралії метав бумеранг “класно”, на заздрість аборигенам. А фізики-лірики цілими днями сидять за столами та синхрофазотронами і далі за свої розложисті вуха ні дідька не бачать.

— Я для них хто? — запитував він. — Людина з іншого світу. Чий світ кращий? Зрозуміла річ — мій. Ось я їм про те і тлумачу в силу можливості.

Годі й казати, сили у Колі — донесхочу. Дану бодай би дещицю її.

А Оля ніби підслухала думки Дана. Запитала, як пояснила недавній погляд:

— Може, ви теж чаклун?

— Це як?

— Коли ви умудрилися бібліотеку зібрати? Та ще таку багату…

Сказала — і бальзам на душу. Ні, любий Дан, псих ти ненормальний, закомплексований, час тобі путівочку в інститут імені доктора Ганушкіна вибивати — у відділення суміжних станів, де такі ж нервові пришелепи в баєвих піжамах фланірують, седуксен ковтають і боржомом запивають. Олине запитання законне і здивування цілком поясненне.

— По містах і селах підбираю. Книгарні скрізь є, а в них працюють тьоті, в яких діти цирком марять.

Посміялася. Пройшлася повз стелажі, провела кінчиками пальців по корінцях книг, немов приласкала. Обернулася:

— Хочеться мені