Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

з ним нічого не станеться, а дамі приємно, хоча вона ні на мить Дану не вірить, розуміє, що все це — гра, і охоче грає в неї, тому що Дан їй подобається, і вона, зрештою, має надію, що він і є та сама людина, яка її “в усьому зрозуміє”. Було таке, старий ловеласе? Було, чого гріха таїти. Так там же людину дамі пророкуєш, на все життя щастя обіцяєш, а тут — книга. Хіба це масштаб?

Дівчина з Будинку книги Дану заусміхалася, підморгнула по-змовницькому і виклала на прилавок — оце радість! — червоний із позолотою томик “Сивої старовини Москви” — відмінний путівник по місту, випущений видавництвом Морозова ще аж у 1893 році. Дан багато років збирав старі путівники, а московські — особливо, любив старі карти і міські плани, а за цим морозовським виданням ганявся давно: бачив його в одному будинку і зажадав у себе мати неодмінно.

— Вчора якийсь дідусь здав, — довірливо повідомила дівчина. — Ви на стан погляньте: як новенька!

Книга і справді мала вигляд нової, наче невідомий Дану дідусь не гортав її, тримав на поличці нечитану з кінця минулого століття.

— Берете?

— Аякже! — Дан, боячись, що за ці хвилини книга зникне з прилавка, а то й геть у повітрі розчиниться, кулею помчав до каси, вручив дівчині чек, поклав у чемоданчик заповітний томик і дещо ошелешений вийшов на вулицю.

Радість безтелефонного мешканця, якому нарешті ставлять апарат, пояснювати навряд чи потрібно: вона близька і зрозуміла будь-якій людині. Але варто повірити, що радість ревного колекціонера-книжника, який придбав давно жадану книгу, анітрохи не менша. Дві радості в один день — чи не забагато для одного? Дан вважав, що не забагато, саме в раз. Час було поспішати додому, щоб гідно завершити телефонну епопею: ось-ось має прийти майстер.

Одне лише затьмарювало добрий настрій: обидві радості були напророчені Олею, середньостатистичною Кассандрою з нічного тролейбуса. Так, вона могла пообіцяти Дану телефон — просто так, із симпатії, заради красного слівця. Але ж телефон ставлять… Так, вона могла напророчити вдалий візит у Будинок книги — що їй варто, ввічливій жінці, і Дан свого бажання від неї не приховав. І знову ж таки: візит і справді вдалий.

Звичайно, ні в який “кассандризм” Дан не вірив. Згадав день п’ятирічної давнини, коли в друга Колі народилася дочка Машка, йому дали звання заслуженого артиста і по лотереї він виграв пральну машину, згодом отримавши виграш готівкою.

Ввечері того щасливого дня, сидячи за пляшкою шампанського, анітрохи не здивований подіями, Коля заявив:

— Сьогодні я став осереддям світової флуктуації.

Дан, пригадується, мало із стільця не впав. У Колиних вустах це пролунало так же дивно, як, скажімо, груба тирада в устах тендітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат.

— Осереддям чого? — видавив із себе Дан.

— Тобі, старий, не збагнути. Читай словник іншомовних слів, станеш освіченим, як я.

— А все ж поясни неосвіченому.

— Флуктуація, старий, це… — тут він трохи напружив пам’ять і вимовив не спиняючись: — Це найменш вірогідне відхилення від найвірогіднішого стану.

— А простіше можеш?

— Простіше неможливо. — Він видудлив келих шампанського, презирливо подивився на Дана. Однак змилостивився: — Добре, бідолахо, слухай сюди. Найвірогідніший стан — це що? Це я в лотерею виграю карбованця, у главку мені звання затискують, як заведено, замість нього почесну грамоту сунуть, Люська дочку народжує не сьогодні, а в строк — через тиждень. Ну, припустимо, що-небудь одне все ж трапиться, скажімо, Люська народжує. Це схоже: у неї пологи ще вчора почалися. Але щоб усі три події в один день — так не буває. Проте сталося саме так. Чому, запитаєш?

— Чому? — слухняно повторив Дан.

— Флуктуація. Наукове явище.

— Звідки ти про неї знаєш?

— Я ватою вух не затикаю. Був в одному поважному товаристві, там бородань фізик про неї казав, то я й запам’ятав.

І Дан запам’ятав. І тепер всерйоз подумав, що також став осереддям світової флуктуації. На нинішній день. І Оля тут ні при чому: флуктуація, як сказав друг Коля, явище наукове, а наукові явища чаклунству не підвладні.

І, тільки прийшовши додому, зметикував, що Оля у студію так і не подзвонила.

5

З ранку репетицію несподівано відмінили: приїхали кіношники, заставили зал з манежем прожекторами, зображували щось із циркового життя.

Тіль навіть калоші не скидав. Постояв, подивився на кінодіяння, сказав буркотливо:

— Ледацюгам завжди таланить, — і додав для більшої ясності: — Це я про тебе, Данчику.

— Та я зрозумів, — кивнув Дан, — бо про кого ж іще.

Сам він тепер не проти був покидати — в усякім разі йому так здавалося, — відчував якусь робочу сверблячку в долонях, вважав, що цілком спроможний гори звернути, якщо невисокі.

— Якби ти був розумний хлопчик, — сказав Тіль, — пішов би у коридор і попрацював би.

— У коридорі страшні протяги, там, як у трубі.

У коридорі і справді протяги гуляли від дверей до вікон, і вахтер біля дошки з ключами сидів у кожусі і заячій вушанці.

— У якій трубі, Данчику? — поцікавився Тіль, який любить в усьому точність.

— В аеродинамічній. Я додому піду, Тіль.

— Дома теж можна тренуватися.

— У мене стеля низька. Завтра рівно о десятій я буду тут.

Взагалі йому кортіло походити коридором неподалік від казенного телефона, почекати: а раптом Оля подзвонить. Його чомусь хвилювало стійке мовчання знайомої, хоча вона сказала ясно: вийде на зв’язок завтра-позавтра. “Завтра” було учора, сьогодні настало “позавтра”. Судячи з усього, Оля — дівчина пунктуальна. Але стовбичити у студії, нічого не роблячи, флануючи “аеродинамічною трубою”, означало викликати подив колег: мовляв, ділова людина Дан і раптом — суцільне дармоїдство? Дан дуже пишався своєю удаваною репутацією ділової людини, вічно кудись цілеспрямовано поспішав, навіть тиняючись у главку, неодмінно позирав на годинника, говорив вагомо і коротко, не спускаючи з обличчя заклопотаного виразу.