Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Але Оля… Якщо вона подзвонить за годину? А його немає в студії, і з’явиться він тільки завтра. Чи стане вона передзвонювати наступного дня? Хтозна. Ну не стане, не передзвонить — що з того? Світ перевернеться? Дан з горя покине товариство і піде в схимники? Що на ній, зрештою, світ клином зійшовся, на Олі цій, звичайно-прекрасній? Чи прекрасно-звичайній… Була б красуня — ні. Чи розумниця, дотепниця, інтелектом вражала б… Втім, єдине, що Дан знав про неї точно, — зовнішні її якості. Так, не красуня. Але й не потвора, звичайна мила дівчина, гарна фігурка, посмішка, очі. Ось очі… Очі, звісно, зовсім незвичайні, як у єгипетської кішки. Дан у житті не зустрічав жодної єгипетської кішки, але пам’ятав, що в далекій історії були вони істотами священними, загадковими. Звідси легко проглядається висновок: у священної кішки очі особливі, анітрохи не схожі на звичайні, які-небудь “кішкомуркинські”. Оля, на думку Дана, цілком скидалася на єгипетську пра-матір Кіплінгового кота, що, як відомо, ходив сам по собі. Оля виникла сама по собі, з’являлася точно так же, і приручити її не було ніякої можливості.

Дан весь час переконував себе, що йому не дуже-то й хочеться приручати її, в кохання з першого погляду зовсім не вірив, не відвідувало воно його ніколи, а та симпатія, що її важко пояснити, навіть, швидше, потяг до єгипетської дівчини Олі, який Дан, якщо відверто, відчував, йому чомусь заважав спокійно жити, сковував його.

Ось і тепер він рішуче попрямував до виходу, відкинувши усілякі дурні хитання: чекати — не чекати, але поряд з вахтером висіла свіжа стіннівка, перлина творіння студійного профбюро, і Дан зупинився почитати дуже цікаву статтю про користь своєчасної сплати профспілкових внесків. Читав він її хвилин п’ятнадцять, смакуючи і повторюючи про себе кожну чеканну фразу, поки не піймав на собі підозріливий погляд вахтера, що ковзнув між вушанкою і піднятим до очей коміром кожуха.

Погляду Дан не витримав, вийшов із студії, сів в автобус і поїхав на Жовтневу вулицю — влаштовувати собі вихідний, читати “Сиву старовину Москви”, дивитися телевізор, а ввечері заїхати до знайомого на ім’я Валерій Васильович, до його опасистої і доброї дружини Інни, галасливого сина Антона і вічно мовчазної тещі Марфи Петрівни, яка коли не варить суп, не пече пиріг, як не смажить котлети, то сидить у темній кухні, не засвічуючи електрики, і дивиться на охололу плиту, ледь помітну в густому мороку, дивиться на неї із сумом людини, яка зварила, спекла, насмажила все, що могла, робити більше нічого, життя закінчене, час або вішатися, або травитися газом.

Дан якось запитав Валерія Васильовича:

— Ви не боїтеся, що вона все-таки колись відкрутить краники у плити — і ку-ку?

— Не відкрутить, — впевнено сказав Валерій Васильович, — їй нас шкода: ми без неї пропадемо.

Із цією сім’єю Дана познайомив друг Коля, який невідомо як туди втерся, але швидко завоював неземну любов усіх чотирьох її членів. Навіть його галаслива Люська припала там до смаку. їх радо зустрічали, обіймали, засипали купою запитань, дитина безперервно заливалася сміхом, теща Марфа Петрівна на мить також виходила на світ божий, мружила очі, прикривала їх долонькою, усміхалася, говорила дзюркотливо: “Здрастуйте вам, гості дорогі!” — і знову зникала на кухні, де негайно засвічувалася лампа, вмикалися конфорки, духовка, час “вішатися чи травитися” відсувався на невизначений час, розпочинався час приготувань. Теща говорила про Колю: “Надійна людина”. “Надійна” у її розумінні — здорова, сильна, впевнена, яка вміє змітати все виставлене тещею на стіл — від пирогів до борщу, і, звичайно ж, одружена.

Дан, на її думку, був ненадійним: здоровий — так, сильний — теж, але ось упевненості в голосі і в погляді замало їсть погано, холодець фірмовий колупне, пиріжок проковтне, салатиком перекладе — і ситий. Хіба це мужик? Та ще й неодружений… Останнє обурювало не тільки тещу, але н усю сім’ю, за винятком, природно, сина Антона. Інна була сама з тих дружин друзів, які вели до себе додому незаміжніх своїх подруг і знайомили їх з Даном. Скількох її приятельок знає Дан? З десяток, не менше. З двома з них навіть намічалися деякі близькі стосунки, що закінчилися, до речі, нічим, як і треба було цього чекати. Дан не полюбляв сватання і заздалегідь уже ставився до нього з упередженням, говорив про те Інні, та хіба вона послухає? Вона одержима однією ідеєю, і, як у пісні, “ніхто шляху пройденого у нас не відбере”. Тому Дан в останній час не повідомляв завчасно про свій прихід, з’являвся несподівано, щоб не зустріти там чергову наречену. Вважав: прийде строк — самі знайдемо суджену, своїми кволими силами.

Прийшов додому, поставив парасольку в ванну сушитися, і мерщій — до телефону. Диво яке, та він включений! Відмінно працюють доблесні трудівники служби зв’язку, на рівні вимог століття науково-технічної революції, яке зволікань не терпить. Витягнув записну телефонну книжку, почав дзвонити знайомим: так, мовляв, і так, запишіть номер, будемо спілкуватися. Навіть Колі у Київ подзвонив — працював там друг, кидав м’яч і булави на радість киянам, — піймав його на прохідній у цирку, повідомив новину.

Нетактовний Коля сказав:

— Ну й дурень, що повідомив. Я тепер тобі життя не дам. Як твій номер з моноциклою?

— Та потроху-помалу, не мороч мені голови.

— А я морочитиму. Ночами дзвонитиму, у сон кошмарами приходитиму. Як статуя Командора.

— Колю, а ти пам’ятаєш, чим закінчив той, до кого ця статуя приходила?

— Чим? — Коля про статую чув, а більшого його освіченість не вимагала.

— Помер у страшних судомах. Тебе влаштує моя передчасна кончина?

— Та заспокойся, ти не помреш. В тобі міцний імунітет виробився.

Дан не став з’ясовувати, що то за “імунітет” і що насправді мав на увазі Коля під цим високовченим поняттям, сказав прохально:

— Отож не чіпай мене. Що в тебе у Києві?

— У мене, старий, насичений аншлаг день у день. Директор перепочити не дає, лише шефських виїздів за місяць десяток зробив. Сили вичерпуються. У суботу, в неділю по три вистави граємо, порепетирувати ніколи. Тільки вночі і